-
Правове врегулювання забезпечення прав пацієнта на вибір в ході застосування примусових заходів медичного характеру
18.01.2014 18:20

Правове врегулювання забезпечення прав пацієнта на вибір в ходізастосування примусових заходів медичного характеру.

Автор:Баришніков М.Р.

 

Чинний Кримінальний Кодекс України містить Розділ 14, присвячений питанням застосування примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ) та примусового лікування[i]. Як відомо суб’єктом злочину може бути осудна особа, тобто та, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В той же час, діюча редакція Кримінального кодексу України містить новий термін—обмежена осудність. Окремо та додатково існує процесуальна можливість для звільнення особи від покарання за хворобою, якою може бути психічна хвороба[ii]. Все це робить процедуру встановлення осудності чи обмеженої осудності особи надзвичайно важливою в рамках кримінального процесу. Однак, в той же час, це не позбавляє особу всіх прав пацієнта, визначених в чинном законодавстві, що є частиною медичного права.

В сучасній юридичній літературі питання застосування примусових заходів медичного характеру досліджувались в працях Ю.М. Аргунова; Н.Є. Крилової; А.В. Ленського; В.В. Мальцева; А.В. Наумова; А.В. Смирнова; С.Я. Улицької; Е.Т. Шакарова; С.М. Шишкова. Визначення примусових заходів медичного характеру як соціально-правових та медико-реабілітаційних заходів безпеки має місце і в монографії Р. І. Міхєєва, А. В. Біловодського та ін[iii]. Вюридичній літературі багатьма вченими висловлювалася позиція про необхідність закріплення процесуального положення зазначених осіб. Це питання досліджували багато вчених, серед яких В. Алексєєв, Б. Шишкін, Р.І. Міхєєв, П.А. Колмаков, А.П. Овчинникова та інші. Зокрема, слід погодитися з думкою А.П. Овчиннікової про те, що "питання про процесуальне положення особи, про яку розглядається справа, є і питання про процесуальні гарантії його прав та інтересів"[iv]. Одним з перших в сучасній Україні комплексним і системним науковим дослідженням питання проблем застосування примусових заходів медичного характеру є дисертаційна робота Книги М.М. «Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності».

Можливість примусової госпіталізації особи передбачена і "Принципами захисту психічно хворих осіб та поліпшення психіатричної допомоги", затверджених Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція 46/119 від 17 грудня 1991 року). Згідно з 16 принципом будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в якості пацієнта в примусовому порядку тоді і тільки тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, що працює в області психіатрії, встановить, що ця особа страждає психічним захворюванням, і визначить, що, зокрема, внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосереднього або неминучого шкоди цій особі або іншим особам; госпіталізація до психіатричного закладу або перебування вньому в примусовому порядку здійснюються спочатку протягом нетривалого періоду, визначеного внутрішньодержавним законодавством, з метою спостереження та проведення попереднього лікування до розгляду питання про госпіталізацію або перебування пацієнта в психіатричному закладі наглядовим органом.

Під примусовими заходами медичного характеру розуміється надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого особливою частиною Крімнального кодексу України, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. КК України визначає можливі види таких заходів, а саме:

●     надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

●     госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

●     госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

●     госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

При цьому госпиталізація допсихіатрічного закладу може відбуватись за дотримання одного з можливих режимів утримання в ньому:

●     амбулаторна психіатрічна допомога;

●     звичайний нагляд;

●     посилений нагляд;

●     суворий нагляд.

Виключна компентенція у виборі виду заходу та його режиму належить суду. Судді за правилом не мають достатньої медичної освіти для визначення ознак, за якими можливо визначити психічний стан особи,і вимушені покладатись на висновки спеціалістів, неупередженість та незалежність яких в такому випадку набуває особливого значення. При цьому слід враховувати, що відповідно до положень статті 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» ПЗМХ застосовуються за рішенням суду у випадках та в порядку, встановлених Кримінальним, Кримінальним процесуальним кодексами України, цим законом. Клопотання про застосування ПЗМХ може бути подано в рамках досудового розслідування та судового слідства, як це визначає КПК України[v]. Особи, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники є повноцінними сторонами кримінального провадження.Відповідно до пунктів 13 та 14 частини 2 статті 36 КПК України саме прокурору належить право як затверджувати клопотання слідчого органу досудового розслідування в порядку статті 40 КПК України про застосування примусових заходів медичного характеру так і подавати їх самостійно.Щодо таких осіб відповідно до пункту 5 частини 2 статті 52 КПК України передбачена обов’язкова участь захисника, але лише з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності, що явно не є вдалою конструкцією. Показовим є зміст Ухвали Судової Палати у кримінальних справах Верховного суду України від 22.11.2005 року «…Як убачається з    протоколу судового  засідання   від 06.07.2004 р.,  суд не виконав цих вимог закону щодо забезпечення участі  у суді не лише захисника,  а й самої особи,  відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів  медичного характеру, або отримання від неї письмової відмови в разі небажання бути присутньою. Зазначені порушення відносяться до істотних і відповідно до ст. 370 КПК України є безумовними підставами для скасування вказаних постанов суду на підставі ч.1 ст.398  КПК України та направлення справи на новий судовий розгляд». Спеціально цьому питанню були присвячені Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» та № 2 від 19.03.1982 р. «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру». Питання законності застосування примусових заходів медичного характеру завжди знаходилось в центрі уваги Верховного суду, що підкреслює його практичне значення. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ також не обійшов увагою це питання, акцентуючи увагу суддів на необхідності суворого дотримання чинного законодавства під час вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру[vi]. В радянський період цьому питанню також приділялась увага без врахування реалізації права особою на вибір, так в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР № 13, від 30.11.90 р. підкреслювалось, що у справах такої категорії висновки експертів підлягають ретельній перевірці в сукупності з усіма матеріалами справи, оскільки "вирішення питання про неосудність, застосування примусових заходів медичного характеру, визначення типу лікарні ... відноситься до компетенції судів "[vii].

Примусове залучення особи до проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду[viii]. Вимоги до змісту клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру викладені в статті 292 КПК України. Будь-яке рішення слідчого судді, суду щодо застосування таких примусових заходів може бути оскаржене. 

Докладно провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру описано вГлаві 39 КПК України. ПЗМХ застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними, що теоретично звужує простір для маневру. В статті 513 КПК України перелічені вимоги до змісту ухвали суду вкримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру, серед яких жодним словом не йдеться про визначення конкретного медичного закладу чи конкретних лікарів, на яких покладається виконання такої ухвали на практиці, що тим самим підтверджує тезу про наявність в особи, щодо якої таку ухвалу було винесено не тільки процесуальних прав, але й право вибору лікаря та лікувальної установи. Як відмічає А.В.Каніщев, в тому, що стосується питання про суб’єкти застосування ПЗМХ, то воно вирішувалось доволі просто вразі призначення покарання без позбавлення волі. Очевидно, що застосування ПЗМХ при цьому стає обов’язком амбулаторної психіатричної служби закладів охорони здоров’я. Як бутиу випадку призначення покарання, пов’язаного із позбавлення волі? Єдиним вирішенням цього питання стало застосування амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку силами медичної служби кримінально-виконавчої системи. З цим також погодився Пленум Верховного Суду України (п. 8 постанови від 03.06.2007 р. № 7)[ix].

Правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою визначені в Законі України «Про психіатричну допомогу»[x]. Стаціонарна психіатрична допомога відповіднодо статті 1 зазначеного Закону на відміну від амбулаторної надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд, в той час, як стаття 92 КК України розрізняє такі види примусових заходів медичного характеру як надання амбулаторної психіатричної допомоги та поміщення в спеціальний лікувальний заклад, таким чином, де-факто одночасна дія цих двох статей на практиці означає примусове тримання особи в медичному закладі до 24 годин (а не протягом робочого дня медичного закладу).

В статті 3 зазначеного Закону визначена теорія презумпції психічного здоров’я: «Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України». Це змушує досліджувати процедуру, методи та шляхи спростування такої презумпції в рамках судового розгляду. Стаття 7 Закону «Про психіатричну допомогу» прямо зазначає, що «Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов'язаних із станом її психічного здоров'я». Правила (порядки) застосування примусових заходів медичного характеру затверджені наказом профільного Міністерства[xi]. Всі вони на жаль не містять жодних згадок про можливість реалізації пацієнтом свого права на вибір лікаря та лікувальної установи.

Відповідно до положень Статті 10 Закону «Про психіатричну допомогу» «Психіатрична допомога надається психіатричними закладами всіх форм власності, а також лікарями-психіатрами за наявності ліцензії, отриманої відповідно до законодавства», отже, є всі можливості для реалізації пацієнтом свого права на вільний вибір лікаря та лікувальної установи, визначеного, що є однією зі складових права на охорну здоров’я як це визначено в п.д статті 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»[xii]. Серед іншого, в статті 38 зазначеного Закону визначено, що «…кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров'я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування». Таким чином, кожна особа, щодо якої судом було ухвалено рішення про застосування щодо нього примусових заходів медичного характеру теоретично має повне право вільно обрати такий заклад серед існуючих з відповідним медичним профілем, реалізувавши тим самим свої права як пацієнта, обмеження яких не передбачено жодними нормами чинного законодавства України, оскільки стаття 9 зазначеного Закону визначає, що «Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізаціїдопускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України». Слід також враховувати випадки ухилення від медичних заходів. Приклад цього наведений в статті Каніщева А.В.. який зауважує, що в ході застосування до обмежено осудного амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може виникнути ситуація, коли хворий ухиляється від лікування або взагалі від контактів із психіатричною службою. Однозначного правового вирішення такої ситуації на сьогоднішній день не існує. На думку коментаторів російського законодавства в галузі психіатрії, збереження в обмежено осудної особи здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними робить її відповідальною за виконання медичних призначень. Але як саме така відповідальність може бути реалізована, наразі невідомо, Кримінально-виконавчим кодексом України вона не передбачена. За іншою думкою, в разі невиконання засудженим умов амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або при погіршенні його психічного стану може виникнути необхідність його госпіталізації допсихіатричного стаціонару. Очевидно, що відповідь на подібні ситуації має бути чітко викладена в чинному законодавстві.

Для законодавства зарубіжних країн характерний інститут заходів виправлення і безпеки, що ширше, ніж інститут примусових заходів медичного характеру, що існує в Україні. Заходи безпеки в зарубіжних країнах включають в себе також такі заходи, як превентивне ув'язнення, превентивний заставу, заборона відвідувати питні заклади, інформування про злочинців, керівний нагляд, позбавлення водійських прав, заборона займатися певною професією і тому подібних[xiii]. Так, відповідно до положень англійського Закону «Про психічне здоров’я» 1983 року  кожен має право на дотримання його прав пацієнта за будь-яких умов. Слід зазначити, що англійська доктрина, викладена, зокрема, в статті 131 зазначеного закону, радить максимально утримуватись від застосування заходів ПЗМХ інакше як за умов дотримання згоди пацієнта[xiv]. Це знайшло своє відображення в Законі «Про психічну осудність» 2007 року. Джо та Єш Саманти в своїй праці відзначають, що застосування ПЗМХ в будь-якому випадку встає в суперечку з базовим законом про згоду на лікування[xv].

Ніякого зв’язку між особою лікаря-психіатра, за заявою якого, поданою до суду в порядку статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» було ухвалено рішення про застосування ПЗМХ та спеціалістом, який буде такий огляд проводити законодавчо не встановлено. Це дає можливість для такої особи або її законних представників на реалізацію права на вибір лікаря та лікувальної установи. Держава зобов’язана забезпечити безперешкодну реалізацію такого права. В особи, щодо якої за рішенням суду, що вступило в законну силу, підлягає застосуванню ПЗМХ немає права відмовитись від участі в таких заходах, однак всі інші права пацієнта, в тому числі право на вибір установи та лікаря, які будуть реалізовувати таке рішення існують, що робить поміщення такої особи до медичного закладу поза її вільним вибором апріорі незаконним, що за умови застосування стаціонарної госпиталізації містить в собі ознаки такого злочинного діяння, як незаконне обмеження чи позбавлення волі. На жаль, спеціально-теоретична література також недостатньо дослідила питання реалізації особою, щодо якої за рішенням суду були застосовані спеціальні заходи медичного характеру свого права на вибір, передбаченого медичним законодавством, що викликано недостатнім зв’язком між досліджувачами кримінального права та процесу і національного медичного законодавства.

Підсумовуючи наведене вище пропонується наступне:

1.Законодавчо визнати право осіб щодо яких за рішенням суду застосовуються ПЗМХ на вибір медичного закладу та лікаря, для чого необхідно внести зміни до чинного Кримінального процесуального кодексу України та виклавши спеціальну норму в тексті Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

2.Забезпечити процедуру реалізації права на вибір зазначених вище осіб шляхом розробки та ухвалення змін до Наказу МОЗ України № 397 від 08.10.2001 р. «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади».

3.Внести зміни з метою роз’яснення для практикуючих суддів до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»в частині роз’яснення змісту права пацієнту на вибір та необхідності враховувати це в текстах відповідних рішень та вироків.

 

Література:

 

1.Аргунова Ю.М. Питання примусового лікування обмежено осудних осіб / / Незалежний психіатричний журнал. - 1999. № 4. - С. 41.

2.Біловодський А.В., Міхєєв Р.І. Примусові заходи медичного характеру як соціально-правові та медико-реабілітаційні заходи безпеки. М., 1997.

3.Зайцев О. В. Обмежена осудність у кримінальному праві України. — Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. — Харків, 2006.

4.Каніщев А. В. Обмежена осудність та примусові заходи медичного характеру // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 42–50.

5.Книга Максим Михайлович. Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності : Авториф.дис. ... канд. наук: 12.00.08 –Дніпропетровськ, 2009.

6.Крилова Н.Є., Серебренникова А.В. Кримінальне право сучасних зарубіжних країн (Англії, США, Франції, Німеччині): Навчальний посібник. - М.: Зерцало, 1997. - 224 с.

7.Ленський А.В., Якимович Ю.К. Провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру. - М.: МАУП, 1999. - 444 с.

8.Малиновський А.А. Порівняльне правознавство в сфері кримінального права .- М.: Междунар. відносини, 2002.

9.Мальцев В.В. Категорія "суспільно небезпечну поведінку" і її кримінально-правове значення / / Держава і право. - 1995. № 9.

10.Наумов А.В. Російське кримінальне право. Загальна частина: Курс лекцій. - М.: Видавництво БЕК, 2006. - 358 с.

11.Овчиннікова А.П. Сутність і призначення примусових заходів медичного характеру: Навчальний посібник. - М.: ВЮЗІ, 1977.

12.Смирнов А.В., Калиновський К.Б. Кримінальний процес: Підручник для вузів / За заг. Ред. А.В. Смирнова. - СПб.: Пітер, 2004. - 552 с.

13.Улицький С.Я. Призначення судом примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до душевнохворих / / Соц. законність. 1974. № 6. С.39-41.

14.Jackson Emily Medical law. Text, cases, and materials, Second Ed.Oxford University press.2010, N.Y., USA.

15.Jo Samanta, Ash Samanta. Medical law. Palgrave Macmillan, UK, 2011.

16.Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ: Ін Юре, 2003. — 1196 с.

17.Конвенція Про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування (Р.Ф.,Москва, 28 березня 1997 року).

18.Кримінальний кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131.

19.Кримінальний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88).

20.Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»   ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 4, ст.19 ).

21.Закон України «Про психіатричну допомогу»  ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 19, ст.143 ).

22.Наказ МОЗ України № 397 від 08.10.2001 р. «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади».

23.Сб. Постанов пленумів Верховного Суду Російської Федерації (СРСР, РРФСР) у кримінальних справах / Укл. С.Г. Ласточкіна, М.М. Хохлова. - М.: Проспект, 1999. - С.103-105. (Пленум Верховного Суду СРСР № 13, від 30.11.90 р. «Про судовий розгляд справ, пов'язаних з ізоляцією від суспільства».

24. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування».

25.Лист № 511-550/0/4-13 від 04.04.2013р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

 

 

 

 

 

 

 


[i]Кримінальний кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131

[ii]Кримінальний кодекс України, ст.84, ч.1

[iii]Біловодський А.В., Міхєєв Р.І. Примусові заходи медичного характеру як соціально-правові та медико-реабілітаційні заходи безпеки. М., 1997. С. 21.

[iv]Овчиннікова А.П. Сутність і призначення примусових заходів медичного характеру: Навчальний посібник. - М.: ВЮЗІ, 1977. С.34.

[v]Кримінальний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88)

[vi]Лист№ 511-550/0/4-13 від 04.04.2013р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

[vii]Сб. Постанов пленумів Верховного Суду Російської Федерації (СРСР, РРФСР) у кримінальних справах / Укл. С.Г. Ласточкіна, М.М. Хохлова. - М.: Проспект, 1999. - С.103-105. (Пленум Верховного Суду СРСР № 13, від 30.11.90 р. «Про судовий розгляд справ, пов'язаних з ізоляцією від суспільства»

[viii]Кримінальний процесуальний кодекс України, Ст.242, ч.3

[ix]Каніщев А. В. Обмежена осудність та примусові заходи медичного характеру // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 42–50.

[x]Закон України «Про психіатричну допомогу»  ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 19, ст.143 )

[xi]Наказ МОЗ України № 397 від 08.10.2001 р. «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади»

[xii]Закон України «Оснвои законодавства України про охорону здоров’я»   ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 4, ст.19 )

[xiii]Малиновський А.А. Порівняльне правознавство в сфері кримінального права .- М.: Междунар. відносини, 2002. С. 285-289.

[xiv]Jackson Emily Medical law. Text, cases, and materials, Second Ed.Oxford University press. 2010, N.Y., USA, p.301

[xv]Jo Samanta, Ash Samanta. Medical law. Palgrave Macmillan, UK, 2011, p.369

 
Контакты:

Киев          Тель-Авив

Последние обновления