-
Максим Барышников принял участие в работе Всеукраинской научно-практической конференции на тему развития медицинского права в Украине
02.11.2014 19:35

31 октября 2014 года партнёр Юридической Компании «Би Кей Би» принял участие в работе Всеукраинской научно-практической конференции с международным участием «Развитие медицинского права в Украине в контексте евроинтеграционных и глобализационныхпроцессов» выступив с Докладом на тему «Практика Европейского суда по правам человека в сфере защиты права на медицинскую помощь: актуальные вопросы».

Доклад перед Вами:

Дата: 19.10.2014 р.

Номер: 19.10.2014-1

Тема: Стаття «Практика Європейського суду з прав людини в сфері захисту права на медичну допомогу»

Підготовлено: Баришніков М.Р.

 

Практика Європейського суду з прав людини в сфері захисту права на медичну допомогу.

 

Рада Європи приділяє значну увагу питанню забезпечення права на медичну допомогу в країнах-членах діючи через встановлення міжнародних норм з питань недискримінаційного та повного доступу до медичної допомоги, визначаючи стандарти, обсяги та правила її надання та захисту таких прав, здійснення якого може відбуватись в тому числі в судовому порядку. Фабули деяких справ, що були розглянуті Європейським Судом можливо одразу впроваджувати в якості прикладів до національної практики в сфері охорони та забезпечення прав пацієнтів, зокрема Справа «Гілберг проти Швеції» (2012), в рамках якої роглядалась достойна поведінка професора-дослідника та керівництва Готенбургського Університету, які навіть ризикуючи стати суб’єктами переслідування в кримінальній справі не надали третім особам без дозволу з боку пацієнтів доступу до бази конфіденційних даних про останніх[1].

До базових актів в сфері забезпечення прав на охорону здоров’я слід віднести Конвенцію про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину), прийняту країнами-членами Ради Європи в Ов’єдо 4 квітня 1997 року, яка разом з Додатковими Протоколами до неї 1998, 2002 та 2005 років визначає широке коло прав пацієнтів як в публічно-правовій (Стаття 3 Рівноправний доступ до медичної допомоги) так і в приватно-правовій площині (Глава 2 -Згода). Сторони Конвенції за статтею 23 взяли на себе зобов’язання забезпечувати належний судовий захист з метою негайного запобігання незаконному порушенню прав і принципів, визначених у цій Конвенції, або припинення такого порушення, що набуває особливого значення в світлі забезпечення судового захисту прав на медичну допомогу Європейським судом з прав людини. Стаття 24 Конвенції (Відшкодування за неправомірно завдану шкоду) надає особі, яка в результаті втручання зазнала шкоди право на справедливе відшкодування відповідно до вимог та процедур, встановлених законом. Положення статті 28 стосовно публічного обговорення сприяють захисту прав на охорону здоров’я та отримання медичної допомоги визначивши, що сторони Конвенції мають слідкувати, щоб фундаментальні питання, які постають у зв'язку із досягненнями у галузі біології та медицини, були предметом належного публічного обговорення з урахуванням, зокрема, відповідних медичних, соціальних, економічних, етичних і правових наслідків та щоб їхнє можливе застосування було предметом відповідних консультацій.

Посилання на Конвенцію 1997 року містяться в текстах мотивувальної частини багатьох судових Рішень Європейського Суду, зокрема Справа «Во проти Франції» (2004)[2], Справа «Коста та Паван проти Італії» (2012)[3], справа «Ніколовой проти Колишньої Югославської республіки Македонії» (в 2014 році була передана на комункацію) та багато інших. Посилання на положення Конвенції про права людини та біоетику містяться в мотивувальній частині Справи «Петрова проти Латвії»(2014)[4].

Великий перелік прав в сфері охорони здоров’я міститься в Європейській соціальній хартії ухваленій 18 жовтня 1961 року в Турині країнами-членами Ради Європи. Серед наведених в Хартії є наступні:

·         Стаття 3-право працівників на здорові умови праці;

·         Стаття 11 (Право на охорону здоров’я) покладає обов’язок з його захисту на Договірні Сторони, що мають діяти у співробітництві з приватними організаціями, що в силу договірного підгрунтя правовідносин з ними ставить питання врегулювання та судового захисту договірних цивільно-правових відносин за участю таких суб’єктів, як пацієнти, приватні медичні заклади, страхові організації, державні органи; 

·         Стаття 13 містить поширювальне тлумачення права на соціальну та медичну допомогу, яке вимагає недискримінаційного підходу та припускає участь приватних структур в наданні такої допомоги не визначаючи при цьому характеру відносин з такими структурами, який має базуватись на договірних засадах з врахуванням інтересів  сторін та вигодонабувачів.

Положення Європейської соціальної хартії, так само як і спеціального додатку Європейської соціальної Хартії (переглянутої) містять правила щодо застосування її положень за колом осіб. Цю умову слід враховувати під час реалізації прав таких осіб на звернення до Європейського суду з прав людини в практичній діяльності. В багатьох рішеннях Суду містяться посилання на текст Хартії, зокрема в Справі Тимошенко та інші проти України (2014)[5], тощо.

Саме через звернення до Європейського суду з прав людини (Суд) в Україніможе бути в повній мірі реалізовано право на повноцінний цивільно-правовий захист прав пацієнтів та членів їх родин, медичного персоналу та широкого кола інших осіб. Рішення в окремих справах за зверненнями громадян України стали широко відомоми прецедентами, на які Суд посилається при вирішенні інших справ. Серед таких безперечно є Справа «Невмержицький проти України» (2005), в якій серед іншого Судом було встановлено порушення Статті 3 Конвенції через неналежні умови утримання заявника під вартою, а також у ненаданні йому потрібної медичної допомоги[6]. Посилання на цей прецедент з метою підкреслити важливість суворого дотримання процесуальних гарантій містяться в тексті Рішення по Справі «Ялло проти Німеччини» стосовно насильницького введення рвотних засобів з метою отримання доказів в кримінальній справі з обігу наркотичних речовин[7]. Суд визнав, що Стаття 3 Конвенції зобов’язує Державу забезпечувати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, зокрема, шляхом надання ним необхідного медичного обслуговування, визнаючи в цілому порушення стосовно заявника.

Як свідчить судова практика Суду, порушення прав пацієнтів на медичну допомогу в залежності від конкретних обставин судової справи найчастіше  розглядається Європейським судом з прав людини в якості повноцінного порушення наступних статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

·         Стаття 2 (Право на життя), оскільки життя та його якість (стан здоров’я) є головною цінністю, на захист якої спрямоване міжнародне та національне медичне право;

·         Стаття 3 (Заборона катування) в силу того, що будь-які акти катування завдають шкоди таким базовим цінностям, як життя та здоров’я людини, що не підлагає повноцінному відновленню в більшості випадків застосування катувань;

·         Стаття 5 (Право на свободу та особисту недоторканість), в якій навіть передбачене виключення в підпункті (е) частини 1 стосовно законного затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, тощо;

·         Стаття 6 (Право на справедливий суд) в розрізі забезпечення реалізації прав пацієнтів, медичного персоналу та їх родичів на швидкий та справедливий судовий розгляд, відшкодування шкоди, нанесеної ним через ненадання чи неналежне надання медичної допомоги, порушення їх конституційних та цивільних і процесуальних прав, в тому числі за укладеними цивільно-правовими угодами про надання медичної допомоги та медичного страхування;

·          Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя) з питань встановлення режиму збору, зберігання та обігу персональними даними в медичних закладах та компаніях що здійснюють медичне страхування з метою недопущення розголошення та поширення відомостей щодо приватного та сімейного життя пацієнтів, членів їх родин, що могли стати відомими під час надання медичної допомоги або укладення та виконання угод про таке надання або страхування;

·         Стаття 13 (Право на ефективний судовий захист)-цивільно-правовий захист прав пацієнтів має включати не лише право на швидкий та законний судовий захист, але і справедливі та адекватні компенсації за шкоду нанесену порушеннями таких прав, що відповідають ступеню втрати працездатності, доходів, витрат на додаткове медичне обслуговування, компенсацію моральної шкоди;

·          Стаття 14 (Заборона дискримінації) серед іншого має на увазі заборону встановлення преференцій під час надання медичної допомоги, укладання цивільно-правових угод про надання медичної допомоги або медичне страхування за будь-якими ознаками, крім визначених в законі у відповідності до норм права. Загальна заборона дискримінації додатково підкреслена в статті 1 Протоколу №12 до Конвенції.

Іноді, порушення права на доступ до медичної допомоги може також бути пов’язано з порушенням 6 статті Конвенції, як це визначено стосовно утримуваного під вартою в Польщі за умов співробітництва в рамках боротьби зі світовим тероризмом в Рішенні по Справі «Хусейн проти Польщі» (2014)[8].

Додатковою, але надзвичайно важливою юридичною характеристикою, що випливає з аналізу текстів численних рішень Суду є широке застосування Судом положень міжнародно-правових актів в сфері охорони здоров’я в якості прямого джерела прав, порушення яких є безумовною підставою для пошуку та отримання захисту у вигляді судових рішень. Окремо слід відзначити наявність судових справ, в яких Суд в своїх висновках також базувався на керівних засадах та рекомедаціях Керівного Комітету з біоетики Ради Європи, що саме по собі є безпрецедентним застосуванням норм інституційного органу з особливим статусом для обгрунтування порушень прав на охорону здоров’я, що мають в більшості випадків суто національне фактичне підгрунтя. Практика Європейського суду беспосередньо впливає на практичну діяльність закладів охорони здоров’я, зокрема щодо вимог до роботи автоматизованих систем обліку пацієнтів та збереження їх персональних даних про факт, хід та наслідки лікування, використання яких останніми роками широко практикується в приватному секторі в Україні. Зокрема, в Справі «І. Проти Фінляндії» (2008) стосовно незабезпечення належного захисту від несанкціонованого доступу до даних пацієнта[9]. Судом аргументуючи порушення Статті 8 було зазначено, що захист особистих даних, зокрема медичної інформації, має засадниче значення для реалізації людиною права на недоторканність. Наявність достатніх гарантій особливо важлива під час обробки даних, що містять особистий та делікатний характер. В Рішенні по Справі було зазначено, що електронна система зберігання даних про пацієнтів має бути обладнана можливістю для ретроспективного контролю доступу до неї,  відсутність чого є порушенням параграфу 1 статті 8 Конвенції. Цей правовий висновок має впливати на діяльність компаній, що створюють спеціальне програмне забезпечення та медичних закладів—операторів такого софту для забезпечення захисту прав пацієнтів.

Під час підготовки звернень до Європейського суду з прав людини слід також наводити аналіз можливих фактів порушення норм міжнародного медичного права, що саме по собі є окремою підставою для звернення за захистом до Європейського суду з прав людини. Це надає додаткової легітимізації теорії міжнародного медичного права та свідчить про його суттєву незалежну юридичну роль.

Докладне вивчення практики Європейського суду з прав людини з врахуванням її динаміки в сфері захисту прав на медичну призводить до висновку про необхідність її систематизації через великий об’єм. Показовим в цьому випадку є Справа «Центру правових ресурсів від імені Валентини Кампеану проти Румунії»[10] стосовно недостатності рівня медичного обслуговування, в якій Суд виклав свій вердикт на 78 сторінках. Умовно можливо поділити всі подібні справи за двома класифікуючими ознаками, а саме за статтею, порушення якої стало підставою для звернення та за предметом спору.

Поділ справ за статтями Конвенції, перелік яких наведений вище виглядає просто та описово, поділ за предметом спору не має єдиної класифікації, через його тісний зв’зок з національним законодавством конкретних країн-членів, в якому окремі інститути, такі як штучне запліднення, доступ до медичної допомоги, справедливе відшкодування жертвам медичних помилок належать до різних галузей законодавства. Можливим є наступний поділ, який в цілому збігається з тим, який обрали співавтори Звіту «Проблеми біоетики в світлі судової практики Європейського суду з прав людини» 2012 року з певними змінами:

1.Репродуктивні права.

В деяких справах, таких, як Справа «ВС проти Словакії»[11] та Справа «І.Г.,М.К. та Р.Х. проти Словакії»[12] йшла мова про випадки стерилізації під час пологів без отримання належної повної та  згоди на це, що розцінювалось заявницями як випадок жорстокого поводження та нехтування їх правами пацієнток.  Зокрема, Європейський Суд зауважив в першій з цих справ, що стерилізація є сер’йозним втручанням у стан репродуктивного здоров’я особи, та оскільки він стосується різноманітних аспектів особистої недоторканності, воно вимагає свідомої згоди пацієнта, що знаходиться при здоровому глузді. Не повідомляти про це взагалі і не отримувати на це жодної згоди як це мало місце в другій справі є суттєвим порушенням 3 та 8 статей Конвенції.

·         Перинатальна діагностика;

·                     Право на аборт та його практична реалізація;

2.Штучне запліднення.

3.Евтаназія.

УСправі Гросс проти Швейцарії[13] Суд досліджував проблеми біоетики в зв’язку з правом на особи евтаназію, дійшовши висновку про  відсутність порушень з боку Держави у нормативному врегулюванні цього питання.

                4.Інформована згода.

Інформована згода, межі застосування та її зміст є одним з поширених питань, що постають перед Судом. Так, у Справі «Арська проти України» досліджувалась добровільна згода на лікування особи, що страждає на психічне захворювання (параноідальний психоз)[14]. Син заявниці звернувся до лікарів з пневмонією та туберкульозом, за місяць після того він помер. При цьому постраждалий відмовлявся від медичних процедур та мав агресивну поведінку. В діях медичного персоналу були виявлені ознаки нехтування своїми обов’язками, зокрема щодо порядку отримання інформованої згоди на медичне втручання. За Рішенням Суду було визнано порушення з боку Держави статті 2 Конвенції внаслідок недостатньої роботи з адекватного нормативного регулювання питань охорони здоров’я.

·                     Зміст та межі застосування;

Особливі випадки інформованої згоди торкаються права затриманих та ув’язнених. У Справі «Юнке проти Турції» Суд визначив, що у випадку, коли ув’язнена скаржиться на сексуальні домагання та вимагає проведення гінекологічного огляду, обов’язок влади полягає не лише в проведення його без затримок , але  і в забороні проведення такого огляду без згоди самої особи або проти її волі[15]. Судом визнано порушення Статті 8 Конвенції стосовно заявниці з врахуванням того, що проведення гінекологічного огляду без добровільної та осмисленої згоди (навіть за умов наявності формального погодження під тиском або за умов браку інформації) не відповідає закону та не є припустимим в демократичному суспільстві.

·                     Виключення та інформована відмова, в тому числі опікунів та піклувальників.

5. Проблема ВІЧ/СНІД та її етичні аспекти.

В Справі «Кьютін проти Російської Федерації», в якій йшлося про неоднакове поводження із віл–інфікованим іноземцем, при розгляді його прохання про дозвіл на проживання, що порушує право за Статтею 14 у поєднанні із Статтею 8 Конвенції.Судом було одноголосно проголошено, що особи, що мають ВІЧ-інфекцію, відносяться до «особливо вразливої групи в суспільстві», яка піддавалась різноманітним формам дискримінації в минулому з підстав всезагальних помилкових уявлень про поширення цієї хвороби або забобон відносно її виникнення». Таким чином, у випадках обмеження основних прав цієї групи Державі потрібні значно більш вагоміші аргументи[16]. Заслуговує докладного вивчення Справа «Колак та Цикарідіс проти Німеччини» 2009 року, щодо неповідомлення заявниці медичним персоналом про те, що її партнер (що не був офіційно чоловіком) є ВІЧ-інфікованим в розрізі меж забезпечення прав пацієнта на нерозголошення інформації про нього та охорони публічного інтересу[17]. Європейський суд визнав, що враховуючи особливу сферу медичної халатності позитивні зобов’язання за Статтею 2 вважаються виконаними у випадку, якщо правова система надає жертвам засіб правового захисту шляхом зверненя з цивільним позовом як самостійно, так і в сукупності з засобами правового захисту шляхом участі в кримінальному судочинстві, забезпечуючи можливість притягнення до певної відповідальності медичних співробітників та отримання відповідного відшкодування в порядку цивільного судочинства. Цей висновок є особливо важливим для України за умови, що більшість випадків халатності в сфері надання медичних послуг є надзвичайно складними для доведення поза рамками кримінального провадження.

6.Дослідження ДНК.

·                     Банк даних ДНК;

Розглядаючи законність створення банків даних ДНК, Європейський суд в одній зі Справ визнав, що не вважає безпідставною  обов’язкову здачу аналізу ДНК всіма особами, засудженими за злочини певного ступеня тяжкості[18]. При цьому в іншій Справі Судом було визнано, що загальний та невибірковий характер повноважень зі збереження відбитків пальців, зразків клітин та профілей ДНК осіб, що підозрюються, але не визнані винними у скоєнні злочинів не встановлює справедливе співвідношення між конкуруючими громадськими та приватними інтересами і Держава-відповідач порушила межі всілякої прийнятної свободи розсуду в цьому відношенні[19].  

·                     Дослідження в галузі репродукції.

7.Право на доступ до інформації про біологічне походження.

8.Забезпечення прав на охорону здоров’я в особливих випадках або для осіб з особливими потребами.

Європейський Суд визнаючи, що з підстав розвитку медичної науки та наявності соціально-економічних відмінностей між країнами рівень медичної допомоги, що надається в країнах може розрізнятись (Справа «Алексанян проти Російської Федерації» 2008р.)[20], фактично вказує, що це не надає права громадянам конкретної держави скаржитись на нерівну ситуації в сфері надання медичних послуг, крім окремих випадків, коли це ставить людське життя у явну небезпеку, як це було сформульовано в Справі «Акар та інші проти Туреччини» та інших. Судом в цій Справі було визначено, серед іншого, що в будь-якому випадку Держава не повинна позбавляти ув’язненого медичної допомоги з боку інших спеціалістів, таких як сімейний лікарь або інших кваліфікованих лікарів.

9.Захист від катувань або позбавлення права на доступ до медичної допомоги.

Процесуальною особливістю розгляду Судом справ в сфері захисту права на медичну допомогу є суттєвий відсоток випадків, коли заявники виступають інкогніто, що не є типовим для інших категорій справ, але повністю враховує специфіку правовідносин в сфері охорони здоров’я, що характеризується підвищеною чутливістю до порушення конфіденційності.

Окремим питанням є право іноземців, які перебувають на території країн-учасників Конвенції на медичну допопомогу. Як відзначив Європейськй суд в Справі «Арцила проти Нідерландів»[21], колумбійця, що заперечував його депортацію з Нідерландів через неможливість отримувати належне лікування в країні постійного проживання. Суд визнав, що іноземці не можуть в принципі, претендувати на те, щоб залишитись на території країни-члену Конвенції для того, щоб продовжувати лікування, однак у виключних випадках реалізація рішення про видворення може, в силу виключних гуманістичних міркувань призвести до порушення Статті 3, при цьому посилаючись на Справу «Д. проти Сполученого Королівства»[22], в якій йшла мова про злочинця, що за час знаходження під вартою став залежним від рівня, якості та об’єму медичної допомоги, що йому надавалась, і це мало порушувати в принципі 3 Статтю Конвенції. В Справі «Н проти Сполученого Королівства» (2008) Суд також резюмував, що в особливих випадках така депортація може призводити до порушення Статті 3 Конвенції.

В якості висновків можливо сформулювати наступні тези:

1.Європейський суд з прав людини слід розглядати, як повноцінний та дієвий механізм судового захисту права на медичну допомогу та охорону здоров’я в цілому, практику звернення до якого у випадках порушень прав суб’єктів правовідносин в сфері охорони здоров’я слід поширювати.

2.Організація робіт з постійного моноторінгу, вивчення та поширення, в тому числі шляхом перекладу та систематизації існуючих судових прецедентів є важливим елементом з підвищенні рівня юридичного захисту учасників правовідносин в сфері охорони здоров’я. Пряме застосування Рішень Європейського суду в національній судовій практиці призведе до належного захисту прав всіх суб’єктів в сфері охорони здоров’я, підвищить вимоги до змісту цивільно-правових угод про надання медичної допомоги, медичного страхування, інших документів (інформованої згоди, тощо).

3.Використання Європейським судом з прав людини в текстах мотивувальних частин своїх рішень посилань на норми міжнародних конвенцій та рекомендації інституційних організацій в сфері міжнародного медичного права значно розширює юридичну базу для їх використання в практичній правозастосовчій діяльності та надає особливого імпульсу для їх дослідження в контексті імплементації зазначених норм та рекомендацій до законодавства України.



[1]Gillberg v. Sweden, 2012. Скарга № 41723/06, Рішення від 03 квітня 2012 р.

[2]Vov. France, 2004. Скарга № 53924/00, Рішення від 08 липня 2004 р.

[3]Costa e Pavan v.Italia, 2012. Скарга № 54270/10, Рішення від 28 серпня 2012р.

[4]Petrovav. Latvia, 2014. Скарга № 4605/05, Рішення від 24 червня 2014р.

[5]VeniaminTymoshenkoandOthersv. Ukraine, 2014. Скарга № 48408/12, Рішення від 02 жовтня 2014р.

[6]Nevmerzhitskyv. Ukraine, 2005. Скарга №54825/00, §94 від 5 квітня 2005р.

[7]Jallohv. Germany, 2006. Скарга № 54810/00, Рішення від 11 червня 2005р.

[8]Husayn(AbuZubaydah) v. Poland, 2014. Скарга № 7511/13, Рішення від 24 липня 2014р.

[9]I. v. Finland, 2008. Скарга № 20511/03, Рішення від 17 жовтня 2008 р.

[10]Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania, 2011. Скарга № 47848/08, Рішення від 17 липня 2014 р.

[11]V.C. v. Slovakia, 2012. Скарга № 18968/07, Рішення від 08 лютого 2012р.

[12]V.G, M.KandR.H. v. Slovakia, 2013, Скарга № 15966/04, Рішення від 29 квітня 2013р.

[13]Grossv. Switzerland, 2014. Скарга № 67810/10, Рішення від 30 вересня 2014р.

[14]Arskayav. Ukraine, 2013. Скарга № 45076/05, Рішення від 05 березня 2014р.

[15]Juhnkev. Turkey, 2008. Скарга № 52515/99,  Рішення від 13 серпня 2008р.

[16]Kiyutinv. RussianFederation, 2011. Скарга № 2700/00, Рішення від 10 березня 2011 р.

[17]Colak and Tsakiridisv. Germany, 2009. Скарга № 77144/01 та 35493/05, Рішення від 05 червня 2009 р.

[18]VanVeldenv. theNetherlands2011. Скарга № 30666/08, Рішення від 19 липня 2011р.

[19]S. and Marper v. the United Kingdom, 2008. Скарга № 30562/04 та  30566/04, Рішення від 04 грудня 2008р.

[20]Aleksanyanv. Russia, 2009. Скарга № 46468/06, Рішення від  05 червня 2009р.

[21]ArcilaHenaov. theNetherlands, 2003. Скарга № 13669/03  Постанова щодо прийнятності  від 24 червня 2003р.

[22]D. v. theUnited Kingdom, 1997.Рішення від 02.05.1997р. §54, звіти 1997-ІІІ

 
Контакты:

Киев          Тель-Авив

Последние обновления