-
Конституційне закріплення права на охорону здоров’я. Порівняльний аналіз конституційної практики
01.12.2011 10:38

Право на охорону здоров’я завжди було предметом жвавих дискусій як щодо його змісту, так і щодо шляхів та гарантій його реалізації. Практика іноземних країн в питанні конституційного закріплення права на охорону здоров’я суттєво різниться. Умовно можливо поділити країни на такі, конституційні акти яких містять в своєму складі право на охорону здоров’я та такі, які такого права не містять. Іншою класифікуючою ознакою може слугувати коло суб’єктів, які наділені таким правом, чи віднесено воно до базових та невід’ємних (природних) прав людини чи міститься в переліку позитивних прав, які складають правовий статус громадянина (підданого).

Невірною представляється точка зору про те, що начебто рівень захисту та реалізації конкретного конституційного права безпосередньо залежить від способу та об’єму його закріплення в конституційних актах. Надзвичайно важливим є спосіб, форми та методи розкриття та реалізації конституційної норми в національному законодавстві конкретної країни, правозастосовча практика та гарантії на чесний та неупереджений судовий захист у випадку порушень.

Одним з положень чинної Конституції України, що стосується прав всіх без виключення мешканців країни є Конституційна норма, яка встановлює право на охорону здоров’я. Ця норма викладена в кількох статтях Конституції України. Вже в статті 3 зазначається, що життя і здоров’я людини визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Більш докладніше право на охорону здоров’я розкривається в змісті статті 49 Конституції України, згідно з якою:

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя".

Всього в Конституції України термін "здоров’я" використовується 20(!) разів, що явно свідчить про надзвичайно велике значення, яке надає Констиуція встановленню та захисту права на охорону здоров’я в усіх його складних аспектах. Питання полягає в тому, чи є норма національної Конституції про охорону здоров’я достатньою та юридично бездоганною? Як впливає редакція на її правозастосовчу практику? Для того, щоб дати відповіді на ці питання, слід провести порівняльний аналіз конституційних норм про охорону здоров’я України та інших країн. Такий аналіз дасть нам відповідь на питання про те, чи існує потреба при зміні редакції окремих статей Конституції України змінити базову норму, яка встановлює право на охорону здоров’я в Україні.

Невипадково в одному з виступів Верховного комісара ООН з прав людини, Мері Робнісон було зазначено: "Право на здоров’я не означає право бути здоровим також це не означає, що уряди незаможних країн мають створювати коштовні служби охорони здоров’я, для яких них нема ресурсів. Але воно вимагає від урядів та державних органів розробити політику та скласти плани дій, які призведуть до наявності доступної медико-санітарної допомоги для всіх в найкоротший за можливістю час. Забезпечення цього є завданням, що стоїть перед Спільнотою в галузі прав людини так и перед спеціалістами з охорони громадського здоров’я"1.

Питання визначення об’єму медичної допомоги, надання якої згідно з Конституцією України гарантується Державою безкоштовно та переліку тих медичних послуг, які можуть надаватись на платній основі, є актуальним та економічно вмотивованим. Кілька років тому національна медицина вже спробувала вирішити питання шляхом запровадження переліку тих медичних послуг, які можуть надаватись на платній основі, що призвело до великого скандалу, який завершився рішенням Конституційного суду. Суд підтвердив свою репутацію негативного законодавця. Старі норми були скасовані, а нові досі не вироблені через нерішучість, байдужість або острах повторної заборони. Невизначеність щодо об’єму безкоштовної медицини безумовно не є першопричиною, але слугує потужним локомотивом корупції в галузі охорони здоров’я. Це робить проблему вироблення критеріїв, обсягів та дефініцій в галузі безкоштовної медицини та безкоштовних медичних послуг нагальною, такою, що вже позавчора не могла чекати.

Нез’ясованим залишається термін “медична допомога” він вдруге застосовується лише в Конвенції МОП “Про медичну допомогу та допомогу у випадку хвороби” N 130, але в згаданій Конвенції відсутнє визначення цього терміну. Слід звернутись також до Рішення Конституційного суду N 15-рп/98 від 25 листопада 1998 року, в якому констатується, що “зміст поняття “медична допомога” Конституція України не розкриває”. Відсутнє його визначення також в Основах законодавства України про охорону здоров’я та інших нормативних актах. Однак у медичній науці поняттям “медична допомога” переважно охоплюється лікування, профілактичні заходи, які проводяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт. Зміст близького до “медичної допомоги” поняття “медична послуга” до цього часу залишається невизначеним не тільки в нормативних актах, але і в медичній літературі. З часу ухвалення рішення Конституційним судом офіційного визначення цих термінів досі не з’явилось.

В Законопроекті 2649-1 від 21.02.2005 “Про права пацієнтів”, поданий депутатами Симоненком П.М., Сіренком В.Ф., Лободою М.В., ст.1. "медична допомога" визначається, як лікувально-профілактичні і реабілітаційні заходи, здійснювані при виношуванні вагітності, пологах, хворобах, травмах. Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Надалі в нормі Конституції йде мова про те, що невідома нікому “медична допомога” в державних та комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно, отже не дивним є факт, що для визначення цієї безкоштовності знадобилось рішення Конституційного Суду України. Взагалі “безкоштовна медицина” з’явилась на початку 20-го сторіччя в ті часи, коли значний відсоток витрат припадав на заробітну платню медичних співробітників, однак зараз сучасна медицина використовує надзвичайно складні та цінні апарати та технології; сучасні медикаменти є результатом надскладних та дорогих розробок і просто не можуть бути дешевими, бо це вб’є галузь виробничої фармацевтики. Цікавою була думка МОЗ Украни, надана в розпорядження Конституційного суду: “сутність терміна “безоплатність медичної допомоги”, на думку Міністерства охорони здоров’я України, вичерпується відсутністю безпосереднього розрахунку пацієнта за одержану послугу не лише в момент, а й до та після її надання. В цьому разі витрати на медичну допомогу відшкодовуються за рахунок бюджету, страхових фондів або інших джерел, визначених законодавством”. В своєму Рішенні Конституційний Суд виходив з неможливості встановлення на підставі діючого законодавства основних “конституційних” термінів в галузі охорони здоров’я та постановив наступне: “положення частини третьої статті 49 Конституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом”. При розгляді в першій частині тлумачення безоплатності медичних послуг нерозглянутим залишилось питання, яке будь-який юрист ставить, при вивченні суб’єктивного права, а саме – яким є коло вповноважених суб’єктів, якщо право на безкоштовне отримання медичної допомоги закріплене в Конституції України.

Стаття 49 Конституції України недвозначно закріплює, що “кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”. Конституційні права, що закріплені в Другому розділі Конституції України, умовно можливо поділити на кілька груп, одні права надаються всім (право на охорону здоров’я, тощо), інші-лише визначеному колу суб’єктів ("кожен громадянин…").

При цьому невизначеним є те, хто саме цей “кожен”—громадянин України, іноземний громадянин, апатрід чи біпатрід, особа без громадянства. Провівши аналіз нормативно-правових актів з питань правовго положення іноземців та численних міждержавних та міжнародних актів, конвенцій, угод стає зрозумілим, що норми Конституції щодо охорони здоров’я стосуються всіх осіб незалежно від їх громадянства чи відсутності такого. Але питання їх безоплатності набагато складніше. Все є зрозумлим стосовно громадян України. що мешкають в країні, саме для них в першу чергу "у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно" (Конституція України. стаття 49.)

До іноземців слід відносити як осіб із визначеним іноземним громадянством/підданством (іноземні громадяни) так і осіб без визначеного громадянства (апатріди), окремо слід визначитись з особами з подвійним та більше громадянством (біпатріди), особливо, якщо одним з громадянств є українське. Додатково ускладнює питання те, що всі без виключення іноземці в широкому сенсі можливо поділити на тих, хто має дипломатичний статус, тих хто тимчасово перебуває на території країни (туристи, тощо) та тих, хто постійно мешкає в країні, маючи при цьому дозвіл на постійне проживання в Україні, а також біженців. Закон України "Про основи законодавства України про охорону здоров’я” 19 листопада 1992 року в статті 11 визначає, що "права та обов’язки в галузі охорони здоров’я іноземних громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами". Визначальним безумовно є конституційний принцип, викладений в ст.26 Конституції України: "іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України,  за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України". До осіб, перелічених вище Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" додає осіб, яким надано статус біженця в Україні. Має певні особливості статус осіб, які ще не отримали статус біженця, але стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Документом, який підтверджує цей статус є Довідка, оформлена з дотриманням вимог, викладених в Наказі Державного комітету у справах національностей та міграції № 21 від 14.04.2004 року. Вони згідно з ст.20 Закону України "Про біженців" мають право на медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України. Органом, який має визначити окремий порядок надання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця є згідно з ст.5 Закону України "Про біженців" Кабінет Міністрів України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, як визначено в Ст.11 "Основ законодавства України про охорону здоров’я", користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки в галузі охорони здоров’я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України. Невирішеним є питання про тих, хто хоч і постійно, але незаконно проживає в країні, відмова в наданні медичної допомоги щодо них містить відомі ознаки кримінального злочину, але питання про оплату такої допомоги норми "Основ" не містять.

Всім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога надається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів Українию, як це визначено в статті 10,п.2. Закону України "Про правовий статус іноземців та осбі без громадянства". Кабінет Міністрів тричі повертався в своїх рішеннях до питання про оплату медичної допомоги, яка була надана іноземцям та особам без громадянства. Спочатку в Постанові КМУ від 17 вересня 1996 р. N 1146 "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" було встановлено, що з 1 жовтня 1996 р. надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством. Термін "праця" в консульствах та посольствах не знайшов свого тлумачення, що потенційно може призвести до виникнення численних питань. Друга Постанова КМУ від 28 січня 1997 р. N 79 "Про затвердження Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України" містить докладні правила щодо надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства. Всі вони, крім іноземців, які постійно проживають в Україні, а також осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця в Україні, та особи, які в установленому порядку отримали статус біженця в Україні мають у разі відсутності медичної страховки самостійно оплачувати надану медичну допомогу. При цьому вони мають право звернутись за екстреною медичною допомогою до будь-якого державного та комунального закладу охорони здоров’я України. Вся інша, крім екстренної, медична допомога сплачується шляхом укладення Договору страхування з надання медичної допомоги із страховиками України або безпосередньо до каси медичного закладу, який надав допомогу. Розмір плати за надану іноземцям медичну допомогу має визначатись закладами охорони здоров’я України, які її надали, у розмірі не меншому, ніж фактичні витрати. При цьому, кожний випадок надання медичної допомоги іноземцям підлягає обов’язковій реєстрації у тому закладі охорони здоров’я України, який її надав. Тарифи на екстрену медичну допомогу встановлюються зігідно з Порядком встановлення цін (тарифів) на екстрену медичну допомогу, що надається іноземним громадянам державними та комунальними закладами охорони здоров’я України, який був затверджений Наказом МОЗ України N 328 від 11.11.97. Базою для визначення вартості екстреної медичної допомоги, наданої іноземним громадянам, є розрахунок валових витрат.

З точки зору практичної реалізації конституційного права важливим є розуміння змісту Постанови від 17 вересня 1997 р. N 1021 "Про вдосконалення Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України".

Таким чином, питання врегулювання питаннь надання безоплатної чи платної медичної допомоги таким групам суб’єктів, як іноземці чекають свого комплексного вирішення.

Конституція Республіки Беларусь в другому Розділі "Особистість, суспільство, держава" містить окрему статтю, присвячену праву на охорону здоров’я, в ній викладене наступне: "Громадянам Республіки Беларусь гарантується право на охорону здоров’я, включаючи безкоштовне лікування в державних закладах охорони здоров’я. Держава створює умови для доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Право громадян Республіки Беларусь на охорону здоров’я забезпечується також розвитком фізичної культури та спорту, заходами по оздоровленню навколишнього середовища, можливістю користуватись оздоровчими закладами, удосконаленням охорони праці"2.

Повноваження стосовно встановлення та забезпечення права на охорону здоров’я в Сполучених Штатах надані окремим Штатам та їх конституційним законам згідно з параграфом 10 1-ої поправки до Конституції США (Білль про права), який визначає, що всі повноваження, не надані Конституцією США та користування якими не заборонено штатам залишаються за штатами або народом3. Враховуючи той факт, що Конституція США серед повноважень Федерального центру не згадує про сферу охорони здоров’я логічна норма вказує на те, що охорона здоров’я знаходиться у сфері виключних повноважень штатів.

Конституція Японії 1947 року пішла шляхом не встановлення окремого конституційного права на охорону здоров’я, а одразу визначила обов’язки Держави в сфері охорони здоров’я. В Розділі, де йде мова про права та обов’язки народу містить Статтю 25, згідно з якою: "В усіх сферах життя Держава повинна вживати зусиль для підвищення та подальшого розвитку громадського благополуччя, соціального забезпечення, а також народного здоров’я"4.

Автори Конституції Італійської республіки недвозначно віднесли право на охорону здоров’я до невід’ємних природних прав людини незалежно від її громадянства чи підданства. Стаття 32 Конституції Італії зазначає. що "Республіка охороняє здоров’я, як основне право особи та основний громадський інтерес та гарантує безкоштовне лікування для малозабезпечених"5. В частині другій цієї статті йде мова про медичні досліди та різноманітні медичні процедури та права учасників таких дослідів та пацієнтів стосовно таких процедур: "жоден не можу бути підданим певним медичним заходам, інакше як на підставі закону. При цьому закон в жодному разі не може порушувати кордони, які продиктовані повагою до особи"6.

Найбільш близька до української є модель конституційної норми про встановлення та забезпечення права на охорону здоров’я, яка міститься в Конституції Російської Федерації 1993 року. Конституція РФ визнає право на охорону здоров’я та медичну допомогу за всіма особами незалежно від факту громадянства. Встановлено право громадян на отримання безкоштовної медичної допомоги за рахунок коштів відповідного бюджету та інших надходжень. Третя частина статті 41 цієї конституції містить санкцію у вигляді відсильної норми: "Приховування посадовими особами фактів та обставин, які створюють загрозу для життя та здоров’я людей тягне за собою відповідальність згідно з федеральним законом"7.

Слід пам’ятатати, що в Конституції СРСР 1936 року було визначено, що встановлення загальних начал в галузі охорони здоров’я належить до виключної компетенції СРСР в особі вищих органів державної влади та управління8. Одночасно до основних прав громадян СРСР було віднесено право на матеріальне забезпечення в похилому віці, а також у випадку хвороби та втрати працездатності, яке забезпечувалось серед іншого безоплатною медичної допомогою працюючим, тощо9.

З тексту цієї норми витікає, що питання затвердження засад державної політики в галузі охорони здоров’я було віднесено не до компетенції союзних республік, на які лише покладався обов’язок виконувати затверджені норми. Жодних правил щодо розділення компетенції органів державної влади та органів управління в конституційній нормі визначено не було. В умовах тогочасної Конституції та практики державного життя це фактично означало відсутність чітких меж компетенції органів виконавчої та законодавчої влади в галузі охорони здоров’я. Окремого права на охорону здоров’я Конституція не містила, а розглядала таке право як складове права на матеріальне забезпечення. Але на відміну від останнього, право на охорону здоров’я не може виникати лише за певних умов (в похилому віці, а також у випадку хвороби та втрати працездатності), що призводило до повної монополії зазначених вище органів державної влади на вирішення питання коли, кому і в якому розмірі надавати реальну можливість на реалізацію права на охорону здоров’я. Невідомою була и доля непрацюючих у випадку завхорювання чи потреби в медичній допомозі, вони право на її отримання згідно з нормою Конституції СРСР 1936 року не отримували. Крім викладеного вище, реалізація права на охорону здоров’я також була обмежена за суб’єктним складом, таким право потенційно могли коритсуватись не всі людські істоти, а лише громадяни СРСР. Питання з отриманням медичної допомоги іншими особами іноземцями, особами без визначеного громадянства чи позбавленими громадянства залишалось невирішеним.

Загальний підхід більшовиків до держави був не просто далеким від поширеної на Заході концепції правової держави, але прямо протирічив їй. Державі жодним чином не приписувалось охороняти права чи свободи громадян, навіть якщо річ йшла про представників "трудящих класів", на словах вони були гарантовані. Але насправді, жоден індивід не мав права вимагати їх від держави, бо діяв примусовий колективізм в коритсуванні правами. Відповідно до цього, перше місце серед зафіксованих Конституцією прав займали соціально-економічні: на працю, на матеріальне забезпечення на випадок хвороби та втрати працездатності. Це були не стільки індивідуальні права, скільки напрямки державної соціальної політики. Гарантії цих прав спирались лише на державні заходи, які виключиали будь-які приватні системи (страхування, санаторіїв, тощо)10.

Конституція СРСР 1977 року вже містила спеціалізовану статтю 42 "Громадяни СРСР мають право на охорону здоров’я". В згаданій статті визначалось, що "це право забезпечується безплатною кваліфікованою медичною допомогою, що надається державними закладами охорони здоров’я; розширенням мережі закладів для лікування і зміцнення здоров’я громадян; розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням; розгортанням наукових досліджень, спрямованих на запобігання та зниження захворюваності, на забезпечення довголітнього активного життя громадян"11. Норма статті 42 Конституції СРСР 1977 року також обмежувала коло суб’єктів права на охорону здоров’я громадянами СРСР. За умов поширеної практики відмов та штучних позбавлень громадянства це призводило до появи цілої групи осіб, які залишались поза межами розгалуженої вже на той момент системи закладів охорони здоров’я. Текст статті 42 був явно переобтяжений нормами-принципами, або навіть гаслами та не містив достатньо гарантій їх виконання.

Конституція СРСР недвозначна визначала, що право на охорону здоров’я можливо реалізувати лише в єдиній системі закладів охорони здоров’ядержавній: "В СРСР діють і розвиваються державні системи охорони здоров’я…"12.Здійснення програм з охорони здоров’я за ст.132 Конституції СРСР 1977 року було покладено на Кабінет (Раду) Міністрів СРСР разом з республіками.

Конституція України 1978 року містила в своєму складі статтю 40, текст якої відтворював текст статті 42 Конституції СРСР, прийнятої роком раніше, а саме: "Громадяни УРСР мають право на охорону здоров’я. Це право забезпечується безплатною кваліфікованою медичною допомогою, що надається державними закладами охорони здоров’я; розширенням мережі закладів для лікування і зміцнення здоров’я громадян; розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням; розгортанням наукових досліджень, спрямованих на запобігання та зниження захворюваності, на забезпечення довголітнього активного життя громадян"13.

Конституція Королівства Нідерландів промульгована 17 лютого 1983 року в статті 22 зобов’язує владу країни вчиняти кроки до забезпечення здоров’я населення. Це конституційне положення знайшло свої поширювальне тлумачення та доповнення в нормах Закону від 15 листопада 2005 року, яким було доповнено Загальний Закон "Про рівність в доступі до лікування" щодо заборони дискримінації в процессі надання медичної допомоги та в статті 646 Книги 7 Цивільного кодексу від 16 березня 2006 року14.


 

Конституція Іспанії, прийнята 6 грудня 1978 року з доповненнями від 27 серпня 1992 року в саттті 43 встановлює право на охорону здоров’я та отримання медичної допомоги без дискримінації и викладена в наступній редакції:

"(1) Визнається право на охорону здоров’я.

(2) Це зобов’язує органи державної влади організовувати та забезпечувати систему охорони здоров’я та гігієни через встановлення запобіжних засобів та забезпечення надання необхіднї медичної допомоги та турботи. В законодавстві мають бути встановлені права та обов’язки в цих відносинах. |утвердиться|

(3) Органи державної влади мають заохочувати медичну просвіту, фізкультуру та спорт. Також вони повинні забезпечити адекватну поведінку"15.Згідно зі статтею 148 цієї ж Конституції до виключної компетенції Держави віднесено прийняття законодавства та координацію зусиль в галузі охорони здоров’я, врегулювання фармацевтичної діяльності та охорони навколишнього природного середовища.

Конституція Республіки Польща від від 2 квітня 1997 року містить ряд положень в галузі охорони здоров’я, до яких крім звичайних норм про недискримінацію можливо віднести наступні:

Стаття 39: "Ніхто не може бути підданим науковому, в тому числі медичному, експерименту інакше як за його вільною згодою".

Стаття 68:

  1. Всі люди мають право на охорону здоров’я.

(2) Органи державної влади повинні гарантувати всім особам незалежно від їх матеріального стану, рівний доступ до медичних послуг, що фінансуються суспільними фондами. Умови та способи надання таких послуг мають визначатись законодавством.
(3)Органи державної влади мають забезпечувати особливий догляд за дітьми, вагітними, інвалідами та старими
|.
(4) Органи державної влади зобов’язані боротись з небезпечними епідеміями та захищати населення від негативного впливу від забруднення навколишнього природного середовища на стан здоров’я населення.
(5) Органи державної влади мають заохочувати розвиток фізкультури, особливо серед дітей та молоді"
16.
Враховуючи особливості національних правових ситем слід відзначити, що в країнах, в яких відсутня писана Конституція фіснують базові закони стосовно встановлення права на охорону здоров’я, так в Державі Ізраїль така норма міститься в Законі 1996 року "Про права пацієнта", в Розділі 3 якого відзначається, що:

"(a) Кожна людина, яка потребує медичної допомоги|обережності| має право отримати|прийняти,одержати| її відповідно до всіх законів, правил, умов|станів| і угод|домовленостей|, в будь-який|даний| час в Ізраїльській системі охорони здоров'я.
(b) В критичному випадку людина має право отримати
|прийняти,одержати| медичну допомогу беззастережно"17.

Європейський Союз в пункті 1 статті 152 (колишня 129) Амстердамської угоди від 2 жовтня 1997 року підкреслив велике значення, яке він надає встановленню та захисту права на охорону здоров’я в Європейському союзі зазначивши, що "Високий рівень захисту здоров’я населення має бути забезпечений шляхом визначення та імплементації політики та діяльності Співтовариства"18.

Слід відзначити, що в більшості країн Світу право на охорону здоров’я є конституційним, редакція такої конституційної норми різниться, на фоні чого українська конституційна норма, що викладена в кількох статях національної конституції може бути визнана вдалою та повною за деякими виключеннями. Стосовно реалізації конституційної норми в законодавстві та встановленню дієвих гарантій щодо її реалізації Україна має пройти довгий шлях, серед пунктів якого прийняття нового базового закону про охорону здоров’я, законодавства про приватну медицину та права пацієнтів, цивільно-правові особливості врегулювання договірних відносин між пацієнтами, медичними закладами та медичним персоналом, становлення страхової медицини, тощо.

1 "Здоровье и права человека" ВООЗ, Выпуск No. 1, июль 2002 г. "25 вопросов и ответов о здоровье и правах человека" Франция.

 

 

2 Конституція Республіки Беларусь 1994 року, ст.45

3 Конституція США 1787 року, Поправка 1, Ст.X.

4Конституція Японії від 3 травня 1947 року, Ст.25. http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/constzs/japan.htm

5Конституція Італійської Республіки, ст.32 / Пер. с итал. Л. П. Гринберга // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л А. Окунькова. — М.: Издательская группа ИНФРА-М—НОРМА, 1997. — С. 423—450.

6 Там же.

7Конституція Російської Федерації 1993 року, ст.41. http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/const/const.txt

8 Конституція СРСР 1936р., ст.14, п.т.

9 Конституція СРСР 1936р., ст.120

10 Баглай М.В. Конституционнное право Росийской Федерации.Учебник.-М.,ИНФРА-М.1998,с.49.

11 Конституція СРСР 1977р., ст.42

12 Конституція СРСР від 01.10.1977 р. Ст.24.

13 Конституція УРСР від 20.04.1978 р.Ст.40.

14 IDHL, 2004, 55, Neth. 04.044 http://www.overheid.nl/op/index.html

15 http://www.congreso.es/funciones/constitucion/indice.htm The Spanish Constitution. Approval by national referendum: 6 December 1978. Entry into force: 29 December 1978. Consolidated up to the amendment of 27 August 1992.

16 http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/pl00000_.html Constitution of the Polish Republic. Text dated 2 April 1997. (Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 16 July 1997, No. 78, pp. 2413-2470, Text No. 483)

18 Treaty of Amsterdam amending the Treaty on European Union, the Treaties establishing the European Communities and certain related acts, signed at Amsterdam, 2 October 1997. Official journal of tbe European Communities, No. C 340, 10 November 1997, pp. 1-308

Максим Барышников, адвокат, партнер

 
Контакты:

Киев          Тель-Авив

Последние обновления