-
Правове регулювання суррогатного материнства в Україні
01.12.2011 10:50

Останніми роками нечисленні українські юристи, що практикують в сфері медичного права звикли до негативних порівнянь норм національного медичного права з передовим міжнародним досвідом в сфері законодавчого врегулювання діяльності з охорони здоров’я. Однак є окремі напрями медичної діяльності, нормативне врегулювання яких в нашій країні не лише не пасе задніх, але за багатьма ознаками в свою чергу саме може слугувати прикладом для інших. Серед таких чільне місце посідає правове регулювання сурогатного материнства в Україні.

Сурогатним материнством є технологія репродукції людини, за якою жінка добровільно погоджується завагітніти з метою виносити та народити біологічно чужу для неї дитину, яка після народження буде віддана її генетичним батькам1. Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ)—це методи терапії безпліддя, за якими окремі або всі етапи зачаття та раннього розвитку ембріонів здійснюються поза організмом. ДРТ включає в себе: екстракорпоральне запліднення та перенесення ембріонов до полосты матки, ін’єкцію сперматозоїдів до цитоплазми ооциту, донорство сперми, донорство ооцитів, сурогатне материнство, преімплантаційну діагностику спадкових хвороб, штучну інсемінацію спермою чоловіка (донора)2.

На жаль, українське законодавство не містить чіткого визначення термінів «сурогатне материнство», «сурогатна мати», однак достатньо докладно врегульовує численні юридичні аспекти, пов’язані з цією специфічною медичною процедурою.

У Великобританії під сурогатним материнством розуміють процес виношування дитини жінкою, яка уклала договір з подружжям, яке не може мати або виносити дітей. В США сурогатна мати-жінка, що добровільного зголосилась виносити дитину та передати її відповідно до умов договору іншій стороні. В Австралії поняття сурогатного материнства розглядається як угода, згідно з якою жінка (сурогатна мати) погоджується виносити та народити дитину для іншої людини/людей, які отримають дитину після її народження3.

Особливістю правовідносин, що виникають стосовно сурогатного материнства є поєднання в них публічно-правових та приватно-правових аспектів, що обумовлюється цінністю життя та здоров’я плода, сурогатної матері, відповідальністю ліцензованих та акредитованих медичних закладів та їх персоналу, докладним врегулюванням здійснення репродуктивних процедур нормами публічного права та індивідуальними умовами угод, що укладаються між учасниками таких процедур, які мають враховувати цілий комплекс індивідуальних особливостей конкретних правовідносин, поєднання яких є унікальним для кожного випадку сурогатного материнства.

Потребує додаткового дослідження перелік прав ненародженого плоду, в яких випадках сурогатна мати має право перервати вагітність, які мають бути взаємні права та обов’язки між сурогатною матір’ю та генетичними батьками, яка межа обміну інформацією між ними, тощо. Слід враховувати, що з точки зору сучасної біології та ембріології людина, як біологічний індивідуум, формується одразу після злиття батьківських полових клітин, коли утворюється неповторний набір генів4.

Регулювання сурогатного материнства в Україні здійснюється нормами медичного, сімейного та цивільного права. Перш за все слід відзначити, що життя людини визнається Конституцією України найвищою цінністю саме по собі. Народження новою людини можливо як природним шляхом, так і за допомогою сучасних медичних технологій, що можуть бути застосовані за визначених в нормативно-правових актах умов. Незалежно від факту застосування тих чи інших медичних технологій кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я5.

Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» визначає, що: «Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров’я України, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці»6.

Законодавець додатково закріпив та розширив конституційну гарантію на охорону здоров’я щодо аспекту права на використання репродуктивних технологій в нормах діючого законодавства. Так, відповідно до положень Цивільного кодексу України повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством7. Позитивними нормами слід визнати положення статей 123 та 136 Сімейного кодексу України, зокрема, відповідно до положень першої з них у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя8. Одночасно, положеннями статті 136 Сімейного кодексу втсанволена подвійна гарнтія від зловживань з боку сорогатної матері, відповідно до якої У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження та чітко та недвозначно визначено, що не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу9. Одночасно в 2005 році було прийнято Закону України «Про заборону репродуктивного клонування людини», яким було унеможливлено використання сучасних медичних технологій для проведення дослідів з клонування людини10.

Комплекс наведених вище норм законодавства України слугує гарантією, що відіграє ключову роль у всьому процесі застосування сурогатного материнства, допомагає уникнути численних кримінальних посягань та виводить Україну в клуб держав з найбільш прогресивним законодавством в сфері застосування допоміжних репродуктивних технологій в світі, про що мова піде далі.

 


 

В 2007 році Кабінетом Міністірв України була затверджена Національна програма «Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року, яка комплексно описуючи процеси, що раніше вже відбувались в українській репродуктивній медицині спіткала долі численних інших програм11. Серед інших заходів на виконання зазначеної програми Міністерство освіти і науки України видало Наказ №44 від 25.01.2007 року «Про затвердження заходів на виконання Державної програми Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року». Питання сурогатного материнства знайшло своє врегулювання в низці підзаконних нормативно-правових актів профільного Міністерства, серед яких:

  • Наказ МОЗ України № 24 від 04.02.97 року «Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення»;

  • Наказ МОЗ України № 579 від 29.11.2004 року «Про затвердження Порядку направлення жінок для проведення першого курсу лікування безплідності методами допоміжних репродуктивних технологій за абсолютними показаннями за бюджетні кошти»;

  • Наказ МОЗ України № 85 від 23.02.2007 року «Про направлення на лікування методами допоміжних репродуктивних технологій за кошти державного бюджету хворих на безплідність жінок за абсолютними показаннями».

Характерною особливістю змісту цих наказів є те, що вони в цілому відповідають на питання про умови застосування методів штучного запліднення та врегульвоують правовідносини сторін—медичного закладу, генетичних батьків, сурогатної матері.

Значним недоліком в національному врегулюванні сурогатного материнства слід визнати договірну базу, вона, незважаючи на існування типових заяв та угод, затверджених відповідними наказами профільного міністерства потребує значного доопрацювання, що не дивно, враховуючи склданий багатосуб’єктний склад та тривалість правовідносин, яки ними вреугльовуються, важливість об’єкту цих відносин—життя дитини та здоров’я сурогатної матері, професійна відповідальність медичного закладу та його персоналу, гарантування належних дій самої сурогатної матері, вільний обмін іфнормацією, тощо.

Протягом всієї історії людства народження дитини завжди залишалось одночасно бажаним та складним дивом. Безпліддя вважалось не тільки хворобою, але й розглядалось в якості злочину та кари одночасно. Ненароджені діти почали отримувати правосуб’єктність спочатку в спадковому праві, а згодом в загальноправовому розумінні.

Проблеми правового регулювання сурогатного материнства одними з перших почали вирішувати за кордоном. Перший випадок сурогатного материнства був зареєстрований в Сполучених Штатах в 1985 році12. Похилого віку жінка виносила дитини своєї дочки через неоперабельність в останньої непрохідності труб13. В СРСР перша дитина з’явилась в Харкові14. Таким чином, навіть на теренах колишнього СРСР Україна була серед піонерів сурогатного материнства, яке вимагає високого рівня підготовки медичного персоналу та використання сучасних медичних технологій.

Комітет Ради Європи з біоетики та штучним методам дітонародження прийняв рекомендації стосовно сурогатного материнства:

  • суворі обмеження із застосування;

  • встановлення переліку припустимих випадків віднесено до сфери компетенції національного законодавства;

  • як правило, сурогатна мати не має отримувати за це винагороду (що не торкається компенсації її витрат на медичну допомогу, додаткове лікування, харчування та втрат заробітку)15.

 

Слід відзначити, що право користування новими репродуктивними технологіями згаданими рекомендаціями надається не «кожній жінці», а виключно гетерогенним парам та виключно з метою терапії безпліддя, а не задоволення своїх «репродуктивних прав»16. Таким чином, доктрина, що використовується в законодавстві ряду країн про право «кожної жінки», не відповідає духу міжнародного права.

За ознакою врегулювання сурогатного материнства країни світу можливо умовно поділити на три групи, які:

  • не визнають та забороняють практику сурогатного материнства (Франція, Німеччина, Італія, Швеція);

  • дозволяють сурогатне материнство в окремих випадках та з обмеженнями правового статусу його учасників (Російська Федерація, країни Центральної Європи);

  • дозволяють сурогатне материнство та встановлюють гарантії для генетичних батьків (Україна).

 

В Російській Федерації, законодавство якої нас цікавить як з метою порівняння так і для визначення шляхів розвитку медичного права в конкретному напрямку в найближчих сусідів, правові аспекти допоміжних репродуктивних технологій визначені в статті 35 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян17, ст.51 та 52 Сімейного кодексу РФ18, ст.16 Федерального закону про акти громадянського стану, Наказом МОЗ РФ «Про застосування репродуктивних технологій (ВРТ) в терапії жіночого та чоловічого безпліддя»19. Слід визнати, що законодавство цієї країни, так само, як групи інших страждає від невизначеності та незахищеності генетичних батьків, чий правовий статус не дає їм повної гарантії на те, що вони принаймні раз в житті побачать свої рідну дитину, після її народження, оскільки сурогатна матір просто має право зареєструвати таку дитину в якості своєї власної без права для генетичних батьків оскаржити таку реєстрації в законному порядку крім випадків встановлення в діях сурогатної матері злочину. Відповідно до ст.51 Сімейного кодексу особи, які надали свою згоду на імплантацію ембріону іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані його батьками лише за умови згоди на це жінки, яка народила дитину (сурогатної матері). Іншим словом, пріоритетне право вирішувати долю дитини належить сурогатній матері20. Слід зазначити, що в США набула широкого розголосу Справа «Бебі М», коли сурогатна мати відмовилась повертати дитину біологічним батькам на порушення умов договору та звернулась за захистом до суду, який став на захист біологічних батьків21. В США після рішення по Справі Dunkin v. Boskey, що була розглянута в 2000 році пари, що не зареєстрували шлюб наділені такими ж правами при використанні сурогатного материнства, що й офіційні подружжя22.

Вперше особливі соціально-психологічні та юридичні проблеми сурогатного материнства розглядались в 1984 році у Великобританії в зв’язку з діяльністю Національного центру «замінного» материнства (цей термін в країнах англосаксонського право використовується щодо позначення сурогатного материнства) у Вашингтоні23. Саме на його замовлення дві англійки за винагороду погодились стати матерями для безплідних американських пар. Цей акт мав свої правові наслідки. В січні 1985 року після народження однією з жінок дитини суд першої інстанції за позовом органу соціального забезпечення ухвалив рішення про затримання новонародженого на кілька діб у пологовому будинку. Суддя Лейті в ході бесід з сурогатною матір’ю виявив відсутність в останньої будь-яких материнських почуттів до новонародженого. В результаті наступних апеляцій генетичного батька дитини Високий суд корони прийняв рішення, яке базувалось на волевиявленні сурогатної матері, яка відмовилась від дитини на користь замовників. В березні 1987 року суд в Стаффорді вирішив питання про залишення двійні на користь сурогатної матері, оскільки остання відмовилась віддати дітей та не взяла гроші24. В тому ж році в США, в штаті Нью Джерсі відбувся суд, підставою для якого також стало небажання сурогатної матері Мері Уайтхед повертати дитину після її народження родині Штернів. Суд ухвалив рішення на користь бездітної родини та позбавив М.Уайтхед батьківських прав, які вона встигла зареєструвати. Верховний суд своїм рішенням підтримав права родин Штернів на опікунство, але надав сурогатній матері право матері-візитеру25.

В Каліфорнії за аналогічних обставин суд ухвалив рішення про відібрання дитини в сурогатної матері та поміщенні її до дитячого притулку. В результаті чого вона була вимушена віддати дитину генетичним батькам26.

В Державі Ізраїль угода про сурогатне материнство має отримати підтримку спеціального комітету, який складається з соціальних робітників, лікарів та релігійних діячів27.

В Австралії в 1994 році було знято ряд обмежень в законодавстві стосовно обмеження використання сурогатного материнства, що дозволило сестрам та кузинам генетичних батьків стати замінними матерями28. В Канаді, штаті Вікторія (Австралія), штаті Нью Гемпшир та Вірджинія (США) угоди про сурогатне материнство не мають юридичної сили, але не заборонені. В Нью Гемпширі сурогатна мати має 72 годин на вирішення питання, чи залишати дитину в себе, у Вірджинії такий час складає 25 діб. Під комерційною угодою в законодавстві цих країн та територій розуміється виношування дитини для інших батьків з метою отримання прибутку, при цьому відшкодування витрат, пов’язаних з цим процесом не враховується29.

Комерційне сурогатне материнство заборонено в Греції, Нідерландах, Норвегії, Швейцарії, Ізраїлі та Іспанії30. Про заборону використання сурогатного материнства з комерційною метою йде мова в Брюссельській декларації Всесвітньої медичної асоціації (1985р.)31.

Підсумовуючи наведене вище, слід визнати, що в цілому інститут сурогатного материнства належним чином врегульований національним законодавством, яке, в багатьох питаннях відповідає найбільш сучасним концепціям, що існують в Світі. На законодавчому рівні виключена небезпека для біологічних батьків, що потенційно, в силу людської природи, загрожує їм в зв’язку з відмовою сурогатної матері віддати дитину, чітко та недвозначно надано право як для батьків, так і для медичного закладу проводити всі пов’язані з сурогатним материнством процедури. Одночасно, подальшому вдосконаленню підлягають питання врегулювання багатосторонніх договірних правовідносин, що виникають між батьками, медичним закладом та сурогатною матір’ю. Проблема відповідальності сурогатної матері за неправдиву медичну інформацію про себе, проведення аборту, неналежні дії, що потенційно можуть призвести до каліцтва майбутньої дитини, відповідальності медичного закладу за підбір сурогатної матері та її повне попереднє медичне обстеження, порядок та умови сплати компенсацій сурогатній матері, тощо. Незважаючи на складність процедури, сурогатне материнство на фоні зростання кількості безплідних родин набуває подальшого розвитку, що змушує медичне право докладно вивчати міжнародний та національний досвід його законодавчого врегулювання та правозастосовчої практики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 Л.К. Айвар, Правовая защита суррогатного материнства, "Адвокат", N 3, март 2006 г.

 

 

3 Пестрикова А.А. Проблемы договора о суррогатном материнстве Гражданское право, 2006.// http://www.juristlib.ru/book_2845.html

 

 

 

 

4 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006, стр.116.

5 Закон України «Про охорону дитинства» Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 30, ст.142, Стаття 6.

6Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 4, ст.19, Стаття 48.

7 Цивільний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356, Стаття 281, частина 7.

8 Сімейний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135, Стаття 123, частина 2.

9 Там саме, Стаття 136, частини 2,5

10 Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини» Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, N 5, ст.111.

11 Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 р. N 1849 «Про затвердження Державної програми “Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року

 

12 Болховитинова С.Л. Этические проблемы новых репродуктивных технологий. Российский государственный медицинский университет. Кафедра биомедицинской этики. Авторский курс лекций. Лекция №7.

13 Суррогатное материнство: за и против//Закон и жизнь. 2000. №7.

14 Московский комсомолец. 2002. 16 февраля.

15 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006, стр.142-144

16 Платформа действий, принятая Четвёртой Всемирной конференцией по положению женщин//Международные конвенции и декларации о правах женщин и детей. М.,1998.С.82

17 Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 года №5487-1//Ведомости СНД РФ и ВС РФ. 1993.№33 Ст.1318

18 Семейный кодекс Российской Федерации от 29 декабря 1995 г.№223-ФЗ, ст.51,52//СЗ РФ 1996.№1.Ст.16.

19 Приказ Минздрава Российской Федерации от 24 апреля 2003 г.№4452 «О применении вспомогательных репродуктивных технологий (DHN) в терапии женского и мужского бесплодия»//Российская газета. 2003. №84

20 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006, стр.143

21 Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление, защита.М.,2001. С.77-78.

22 Surrogacy and egg donation under California law // http://www.surrogacyiaw.net.

23 Рубанов А.А.Генетика и правовые вопросы материнства в законодательной им судебной практике стран Запада. М.,1998. С.120.

24 Стецовский Ю.И.Совествкая адвокатура. М., С.134-199.

25 Стецовский Ю.И.Право на свободу и личную неприкосновенность. Нормы и действительность. М.,2000. С.388.

26 Бернхардт Р., Трексель Ш., Вейтцель А., Эрмакора Ф. Совет Европы. Парламентская Ассамблея. Доклад о соответствии правового порядка в Российской Федерации нормам Совета Европы. Страсбург, 1994 07 октября.

27 Алена Нариньяни «Мировая практика суррогатного материнства»// http://www.ru-med.ru/subscribe/sur80.shtml

28 Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. СПб.,1999.С.336.

29 Bagehof W. The English Constitution||The Collected Works of Walter Bagehof. Ed.by Norman St. John. Stevas. Vol.5. L.,1974/ P.204-206.

30 Иваева Э.А. Проблемы реализации продуктивных прав человека в Российской Федерации на примере суррогатного материнства: Дисс….канд.юрид.наук. М.,2004. С.53-72.

31 Естественные права человека. . Сборник материалов Семинара Московской Хельсинской группы «Права человека». Выпуск 5/Под. Ред.Л.И.Богораз. М.,2003.С.88.

Максим Барышников, адвокат, партнер

 
Контакты:

Киев          Тель-Авив

Последние обновления