-
Научные публикации
Максим Барышников принял участие в работе Всеукраинской научно-практической конференции на тему развития медицинского права в Украине
02.11.2014

31 октября 2014 года партнёр Юридической Компании «Би Кей Би» принял участие в работе Всеукраинской научно-практической конференции с международным участием «Развитие медицинского права в Украине в контексте евроинтеграционных и глобализационныхпроцессов» выступив с Докладом на тему «Практика Европейского суда по правам человека в сфере защиты права на медицинскую помощь: актуальные вопросы».

Доклад перед Вами:

Дата: 19.10.2014 р.

Номер: 19.10.2014-1

Тема: Стаття «Практика Європейського суду з прав людини в сфері захисту права на медичну допомогу»

Підготовлено: Баришніков М.Р.

 

Практика Європейського суду з прав людини в сфері захисту права на медичну допомогу.

 

Рада Європи приділяє значну увагу питанню забезпечення права на медичну допомогу в країнах-членах діючи через встановлення міжнародних норм з питань недискримінаційного та повного доступу до медичної допомоги, визначаючи стандарти, обсяги та правила її надання та захисту таких прав, здійснення якого може відбуватись в тому числі в судовому порядку. Фабули деяких справ, що були розглянуті Європейським Судом можливо одразу впроваджувати в якості прикладів до національної практики в сфері охорони та забезпечення прав пацієнтів, зокрема Справа «Гілберг проти Швеції» (2012), в рамках якої роглядалась достойна поведінка професора-дослідника та керівництва Готенбургського Університету, які навіть ризикуючи стати суб’єктами переслідування в кримінальній справі не надали третім особам без дозволу з боку пацієнтів доступу до бази конфіденційних даних про останніх[1].

До базових актів в сфері забезпечення прав на охорону здоров’я слід віднести Конвенцію про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину), прийняту країнами-членами Ради Європи в Ов’єдо 4 квітня 1997 року, яка разом з Додатковими Протоколами до неї 1998, 2002 та 2005 років визначає широке коло прав пацієнтів як в публічно-правовій (Стаття 3 Рівноправний доступ до медичної допомоги) так і в приватно-правовій площині (Глава 2 -Згода). Сторони Конвенції за статтею 23 взяли на себе зобов’язання забезпечувати належний судовий захист з метою негайного запобігання незаконному порушенню прав і принципів, визначених у цій Конвенції, або припинення такого порушення, що набуває особливого значення в світлі забезпечення судового захисту прав на медичну допомогу Європейським судом з прав людини. Стаття 24 Конвенції (Відшкодування за неправомірно завдану шкоду) надає особі, яка в результаті втручання зазнала шкоди право на справедливе відшкодування відповідно до вимог та процедур, встановлених законом. Положення статті 28 стосовно публічного обговорення сприяють захисту прав на охорону здоров’я та отримання медичної допомоги визначивши, що сторони Конвенції мають слідкувати, щоб фундаментальні питання, які постають у зв'язку із досягненнями у галузі біології та медицини, були предметом належного публічного обговорення з урахуванням, зокрема, відповідних медичних, соціальних, економічних, етичних і правових наслідків та щоб їхнє можливе застосування було предметом відповідних консультацій.

Посилання на Конвенцію 1997 року містяться в текстах мотивувальної частини багатьох судових Рішень Європейського Суду, зокрема Справа «Во проти Франції» (2004)[2], Справа «Коста та Паван проти Італії» (2012)[3], справа «Ніколовой проти Колишньої Югославської республіки Македонії» (в 2014 році була передана на комункацію) та багато інших. Посилання на положення Конвенції про права людини та біоетику містяться в мотивувальній частині Справи «Петрова проти Латвії»(2014)[4].

Великий перелік прав в сфері охорони здоров’я міститься в Європейській соціальній хартії ухваленій 18 жовтня 1961 року в Турині країнами-членами Ради Європи. Серед наведених в Хартії є наступні:

·         Стаття 3-право працівників на здорові умови праці;

·         Стаття 11 (Право на охорону здоров’я) покладає обов’язок з його захисту на Договірні Сторони, що мають діяти у співробітництві з приватними організаціями, що в силу договірного підгрунтя правовідносин з ними ставить питання врегулювання та судового захисту договірних цивільно-правових відносин за участю таких суб’єктів, як пацієнти, приватні медичні заклади, страхові організації, державні органи; 

·         Стаття 13 містить поширювальне тлумачення права на соціальну та медичну допомогу, яке вимагає недискримінаційного підходу та припускає участь приватних структур в наданні такої допомоги не визначаючи при цьому характеру відносин з такими структурами, який має базуватись на договірних засадах з врахуванням інтересів  сторін та вигодонабувачів.

Положення Європейської соціальної хартії, так само як і спеціального додатку Європейської соціальної Хартії (переглянутої) містять правила щодо застосування її положень за колом осіб. Цю умову слід враховувати під час реалізації прав таких осіб на звернення до Європейського суду з прав людини в практичній діяльності. В багатьох рішеннях Суду містяться посилання на текст Хартії, зокрема в Справі Тимошенко та інші проти України (2014)[5], тощо.

Саме через звернення до Європейського суду з прав людини (Суд) в Україніможе бути в повній мірі реалізовано право на повноцінний цивільно-правовий захист прав пацієнтів та членів їх родин, медичного персоналу та широкого кола інших осіб. Рішення в окремих справах за зверненнями громадян України стали широко відомоми прецедентами, на які Суд посилається при вирішенні інших справ. Серед таких безперечно є Справа «Невмержицький проти України» (2005), в якій серед іншого Судом було встановлено порушення Статті 3 Конвенції через неналежні умови утримання заявника під вартою, а також у ненаданні йому потрібної медичної допомоги[6]. Посилання на цей прецедент з метою підкреслити важливість суворого дотримання процесуальних гарантій містяться в тексті Рішення по Справі «Ялло проти Німеччини» стосовно насильницького введення рвотних засобів з метою отримання доказів в кримінальній справі з обігу наркотичних речовин[7]. Суд визнав, що Стаття 3 Конвенції зобов’язує Державу забезпечувати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, зокрема, шляхом надання ним необхідного медичного обслуговування, визнаючи в цілому порушення стосовно заявника.

Як свідчить судова практика Суду, порушення прав пацієнтів на медичну допомогу в залежності від конкретних обставин судової справи найчастіше  розглядається Європейським судом з прав людини в якості повноцінного порушення наступних статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

·         Стаття 2 (Право на життя), оскільки життя та його якість (стан здоров’я) є головною цінністю, на захист якої спрямоване міжнародне та національне медичне право;

·         Стаття 3 (Заборона катування) в силу того, що будь-які акти катування завдають шкоди таким базовим цінностям, як життя та здоров’я людини, що не підлагає повноцінному відновленню в більшості випадків застосування катувань;

·         Стаття 5 (Право на свободу та особисту недоторканість), в якій навіть передбачене виключення в підпункті (е) частини 1 стосовно законного затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, тощо;

·         Стаття 6 (Право на справедливий суд) в розрізі забезпечення реалізації прав пацієнтів, медичного персоналу та їх родичів на швидкий та справедливий судовий розгляд, відшкодування шкоди, нанесеної ним через ненадання чи неналежне надання медичної допомоги, порушення їх конституційних та цивільних і процесуальних прав, в тому числі за укладеними цивільно-правовими угодами про надання медичної допомоги та медичного страхування;

·          Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя) з питань встановлення режиму збору, зберігання та обігу персональними даними в медичних закладах та компаніях що здійснюють медичне страхування з метою недопущення розголошення та поширення відомостей щодо приватного та сімейного життя пацієнтів, членів їх родин, що могли стати відомими під час надання медичної допомоги або укладення та виконання угод про таке надання або страхування;

·         Стаття 13 (Право на ефективний судовий захист)-цивільно-правовий захист прав пацієнтів має включати не лише право на швидкий та законний судовий захист, але і справедливі та адекватні компенсації за шкоду нанесену порушеннями таких прав, що відповідають ступеню втрати працездатності, доходів, витрат на додаткове медичне обслуговування, компенсацію моральної шкоди;

·          Стаття 14 (Заборона дискримінації) серед іншого має на увазі заборону встановлення преференцій під час надання медичної допомоги, укладання цивільно-правових угод про надання медичної допомоги або медичне страхування за будь-якими ознаками, крім визначених в законі у відповідності до норм права. Загальна заборона дискримінації додатково підкреслена в статті 1 Протоколу №12 до Конвенції.

Іноді, порушення права на доступ до медичної допомоги може також бути пов’язано з порушенням 6 статті Конвенції, як це визначено стосовно утримуваного під вартою в Польщі за умов співробітництва в рамках боротьби зі світовим тероризмом в Рішенні по Справі «Хусейн проти Польщі» (2014)[8].

Додатковою, але надзвичайно важливою юридичною характеристикою, що випливає з аналізу текстів численних рішень Суду є широке застосування Судом положень міжнародно-правових актів в сфері охорони здоров’я в якості прямого джерела прав, порушення яких є безумовною підставою для пошуку та отримання захисту у вигляді судових рішень. Окремо слід відзначити наявність судових справ, в яких Суд в своїх висновках також базувався на керівних засадах та рекомедаціях Керівного Комітету з біоетики Ради Європи, що саме по собі є безпрецедентним застосуванням норм інституційного органу з особливим статусом для обгрунтування порушень прав на охорону здоров’я, що мають в більшості випадків суто національне фактичне підгрунтя. Практика Європейського суду беспосередньо впливає на практичну діяльність закладів охорони здоров’я, зокрема щодо вимог до роботи автоматизованих систем обліку пацієнтів та збереження їх персональних даних про факт, хід та наслідки лікування, використання яких останніми роками широко практикується в приватному секторі в Україні. Зокрема, в Справі «І. Проти Фінляндії» (2008) стосовно незабезпечення належного захисту від несанкціонованого доступу до даних пацієнта[9]. Судом аргументуючи порушення Статті 8 було зазначено, що захист особистих даних, зокрема медичної інформації, має засадниче значення для реалізації людиною права на недоторканність. Наявність достатніх гарантій особливо важлива під час обробки даних, що містять особистий та делікатний характер. В Рішенні по Справі було зазначено, що електронна система зберігання даних про пацієнтів має бути обладнана можливістю для ретроспективного контролю доступу до неї,  відсутність чого є порушенням параграфу 1 статті 8 Конвенції. Цей правовий висновок має впливати на діяльність компаній, що створюють спеціальне програмне забезпечення та медичних закладів—операторів такого софту для забезпечення захисту прав пацієнтів.

Під час підготовки звернень до Європейського суду з прав людини слід також наводити аналіз можливих фактів порушення норм міжнародного медичного права, що саме по собі є окремою підставою для звернення за захистом до Європейського суду з прав людини. Це надає додаткової легітимізації теорії міжнародного медичного права та свідчить про його суттєву незалежну юридичну роль.

Докладне вивчення практики Європейського суду з прав людини з врахуванням її динаміки в сфері захисту прав на медичну призводить до висновку про необхідність її систематизації через великий об’єм. Показовим в цьому випадку є Справа «Центру правових ресурсів від імені Валентини Кампеану проти Румунії»[10] стосовно недостатності рівня медичного обслуговування, в якій Суд виклав свій вердикт на 78 сторінках. Умовно можливо поділити всі подібні справи за двома класифікуючими ознаками, а саме за статтею, порушення якої стало підставою для звернення та за предметом спору.

Поділ справ за статтями Конвенції, перелік яких наведений вище виглядає просто та описово, поділ за предметом спору не має єдиної класифікації, через його тісний зв’зок з національним законодавством конкретних країн-членів, в якому окремі інститути, такі як штучне запліднення, доступ до медичної допомоги, справедливе відшкодування жертвам медичних помилок належать до різних галузей законодавства. Можливим є наступний поділ, який в цілому збігається з тим, який обрали співавтори Звіту «Проблеми біоетики в світлі судової практики Європейського суду з прав людини» 2012 року з певними змінами:

1.Репродуктивні права.

В деяких справах, таких, як Справа «ВС проти Словакії»[11] та Справа «І.Г.,М.К. та Р.Х. проти Словакії»[12] йшла мова про випадки стерилізації під час пологів без отримання належної повної та  згоди на це, що розцінювалось заявницями як випадок жорстокого поводження та нехтування їх правами пацієнток.  Зокрема, Європейський Суд зауважив в першій з цих справ, що стерилізація є сер’йозним втручанням у стан репродуктивного здоров’я особи, та оскільки він стосується різноманітних аспектів особистої недоторканності, воно вимагає свідомої згоди пацієнта, що знаходиться при здоровому глузді. Не повідомляти про це взагалі і не отримувати на це жодної згоди як це мало місце в другій справі є суттєвим порушенням 3 та 8 статей Конвенції.

·         Перинатальна діагностика;

·                     Право на аборт та його практична реалізація;

2.Штучне запліднення.

3.Евтаназія.

УСправі Гросс проти Швейцарії[13] Суд досліджував проблеми біоетики в зв’язку з правом на особи евтаназію, дійшовши висновку про  відсутність порушень з боку Держави у нормативному врегулюванні цього питання.

                4.Інформована згода.

Інформована згода, межі застосування та її зміст є одним з поширених питань, що постають перед Судом. Так, у Справі «Арська проти України» досліджувалась добровільна згода на лікування особи, що страждає на психічне захворювання (параноідальний психоз)[14]. Син заявниці звернувся до лікарів з пневмонією та туберкульозом, за місяць після того він помер. При цьому постраждалий відмовлявся від медичних процедур та мав агресивну поведінку. В діях медичного персоналу були виявлені ознаки нехтування своїми обов’язками, зокрема щодо порядку отримання інформованої згоди на медичне втручання. За Рішенням Суду було визнано порушення з боку Держави статті 2 Конвенції внаслідок недостатньої роботи з адекватного нормативного регулювання питань охорони здоров’я.

·                     Зміст та межі застосування;

Особливі випадки інформованої згоди торкаються права затриманих та ув’язнених. У Справі «Юнке проти Турції» Суд визначив, що у випадку, коли ув’язнена скаржиться на сексуальні домагання та вимагає проведення гінекологічного огляду, обов’язок влади полягає не лише в проведення його без затримок , але  і в забороні проведення такого огляду без згоди самої особи або проти її волі[15]. Судом визнано порушення Статті 8 Конвенції стосовно заявниці з врахуванням того, що проведення гінекологічного огляду без добровільної та осмисленої згоди (навіть за умов наявності формального погодження під тиском або за умов браку інформації) не відповідає закону та не є припустимим в демократичному суспільстві.

·                     Виключення та інформована відмова, в тому числі опікунів та піклувальників.

5. Проблема ВІЧ/СНІД та її етичні аспекти.

В Справі «Кьютін проти Російської Федерації», в якій йшлося про неоднакове поводження із віл–інфікованим іноземцем, при розгляді його прохання про дозвіл на проживання, що порушує право за Статтею 14 у поєднанні із Статтею 8 Конвенції.Судом було одноголосно проголошено, що особи, що мають ВІЧ-інфекцію, відносяться до «особливо вразливої групи в суспільстві», яка піддавалась різноманітним формам дискримінації в минулому з підстав всезагальних помилкових уявлень про поширення цієї хвороби або забобон відносно її виникнення». Таким чином, у випадках обмеження основних прав цієї групи Державі потрібні значно більш вагоміші аргументи[16]. Заслуговує докладного вивчення Справа «Колак та Цикарідіс проти Німеччини» 2009 року, щодо неповідомлення заявниці медичним персоналом про те, що її партнер (що не був офіційно чоловіком) є ВІЧ-інфікованим в розрізі меж забезпечення прав пацієнта на нерозголошення інформації про нього та охорони публічного інтересу[17]. Європейський суд визнав, що враховуючи особливу сферу медичної халатності позитивні зобов’язання за Статтею 2 вважаються виконаними у випадку, якщо правова система надає жертвам засіб правового захисту шляхом зверненя з цивільним позовом як самостійно, так і в сукупності з засобами правового захисту шляхом участі в кримінальному судочинстві, забезпечуючи можливість притягнення до певної відповідальності медичних співробітників та отримання відповідного відшкодування в порядку цивільного судочинства. Цей висновок є особливо важливим для України за умови, що більшість випадків халатності в сфері надання медичних послуг є надзвичайно складними для доведення поза рамками кримінального провадження.

6.Дослідження ДНК.

·                     Банк даних ДНК;

Розглядаючи законність створення банків даних ДНК, Європейський суд в одній зі Справ визнав, що не вважає безпідставною  обов’язкову здачу аналізу ДНК всіма особами, засудженими за злочини певного ступеня тяжкості[18]. При цьому в іншій Справі Судом було визнано, що загальний та невибірковий характер повноважень зі збереження відбитків пальців, зразків клітин та профілей ДНК осіб, що підозрюються, але не визнані винними у скоєнні злочинів не встановлює справедливе співвідношення між конкуруючими громадськими та приватними інтересами і Держава-відповідач порушила межі всілякої прийнятної свободи розсуду в цьому відношенні[19].  

·                     Дослідження в галузі репродукції.

7.Право на доступ до інформації про біологічне походження.

8.Забезпечення прав на охорону здоров’я в особливих випадках або для осіб з особливими потребами.

Європейський Суд визнаючи, що з підстав розвитку медичної науки та наявності соціально-економічних відмінностей між країнами рівень медичної допомоги, що надається в країнах може розрізнятись (Справа «Алексанян проти Російської Федерації» 2008р.)[20], фактично вказує, що це не надає права громадянам конкретної держави скаржитись на нерівну ситуації в сфері надання медичних послуг, крім окремих випадків, коли це ставить людське життя у явну небезпеку, як це було сформульовано в Справі «Акар та інші проти Туреччини» та інших. Судом в цій Справі було визначено, серед іншого, що в будь-якому випадку Держава не повинна позбавляти ув’язненого медичної допомоги з боку інших спеціалістів, таких як сімейний лікарь або інших кваліфікованих лікарів.

9.Захист від катувань або позбавлення права на доступ до медичної допомоги.

Процесуальною особливістю розгляду Судом справ в сфері захисту права на медичну допомогу є суттєвий відсоток випадків, коли заявники виступають інкогніто, що не є типовим для інших категорій справ, але повністю враховує специфіку правовідносин в сфері охорони здоров’я, що характеризується підвищеною чутливістю до порушення конфіденційності.

Окремим питанням є право іноземців, які перебувають на території країн-учасників Конвенції на медичну допопомогу. Як відзначив Європейськй суд в Справі «Арцила проти Нідерландів»[21], колумбійця, що заперечував його депортацію з Нідерландів через неможливість отримувати належне лікування в країні постійного проживання. Суд визнав, що іноземці не можуть в принципі, претендувати на те, щоб залишитись на території країни-члену Конвенції для того, щоб продовжувати лікування, однак у виключних випадках реалізація рішення про видворення може, в силу виключних гуманістичних міркувань призвести до порушення Статті 3, при цьому посилаючись на Справу «Д. проти Сполученого Королівства»[22], в якій йшла мова про злочинця, що за час знаходження під вартою став залежним від рівня, якості та об’єму медичної допомоги, що йому надавалась, і це мало порушувати в принципі 3 Статтю Конвенції. В Справі «Н проти Сполученого Королівства» (2008) Суд також резюмував, що в особливих випадках така депортація може призводити до порушення Статті 3 Конвенції.

В якості висновків можливо сформулювати наступні тези:

1.Європейський суд з прав людини слід розглядати, як повноцінний та дієвий механізм судового захисту права на медичну допомогу та охорону здоров’я в цілому, практику звернення до якого у випадках порушень прав суб’єктів правовідносин в сфері охорони здоров’я слід поширювати.

2.Організація робіт з постійного моноторінгу, вивчення та поширення, в тому числі шляхом перекладу та систематизації існуючих судових прецедентів є важливим елементом з підвищенні рівня юридичного захисту учасників правовідносин в сфері охорони здоров’я. Пряме застосування Рішень Європейського суду в національній судовій практиці призведе до належного захисту прав всіх суб’єктів в сфері охорони здоров’я, підвищить вимоги до змісту цивільно-правових угод про надання медичної допомоги, медичного страхування, інших документів (інформованої згоди, тощо).

3.Використання Європейським судом з прав людини в текстах мотивувальних частин своїх рішень посилань на норми міжнародних конвенцій та рекомендації інституційних організацій в сфері міжнародного медичного права значно розширює юридичну базу для їх використання в практичній правозастосовчій діяльності та надає особливого імпульсу для їх дослідження в контексті імплементації зазначених норм та рекомендацій до законодавства України.



[1]Gillberg v. Sweden, 2012. Скарга № 41723/06, Рішення від 03 квітня 2012 р.

[2]Vov. France, 2004. Скарга № 53924/00, Рішення від 08 липня 2004 р.

[3]Costa e Pavan v.Italia, 2012. Скарга № 54270/10, Рішення від 28 серпня 2012р.

[4]Petrovav. Latvia, 2014. Скарга № 4605/05, Рішення від 24 червня 2014р.

[5]VeniaminTymoshenkoandOthersv. Ukraine, 2014. Скарга № 48408/12, Рішення від 02 жовтня 2014р.

[6]Nevmerzhitskyv. Ukraine, 2005. Скарга №54825/00, §94 від 5 квітня 2005р.

[7]Jallohv. Germany, 2006. Скарга № 54810/00, Рішення від 11 червня 2005р.

[8]Husayn(AbuZubaydah) v. Poland, 2014. Скарга № 7511/13, Рішення від 24 липня 2014р.

[9]I. v. Finland, 2008. Скарга № 20511/03, Рішення від 17 жовтня 2008 р.

[10]Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania, 2011. Скарга № 47848/08, Рішення від 17 липня 2014 р.

[11]V.C. v. Slovakia, 2012. Скарга № 18968/07, Рішення від 08 лютого 2012р.

[12]V.G, M.KandR.H. v. Slovakia, 2013, Скарга № 15966/04, Рішення від 29 квітня 2013р.

[13]Grossv. Switzerland, 2014. Скарга № 67810/10, Рішення від 30 вересня 2014р.

[14]Arskayav. Ukraine, 2013. Скарга № 45076/05, Рішення від 05 березня 2014р.

[15]Juhnkev. Turkey, 2008. Скарга № 52515/99,  Рішення від 13 серпня 2008р.

[16]Kiyutinv. RussianFederation, 2011. Скарга № 2700/00, Рішення від 10 березня 2011 р.

[17]Colak and Tsakiridisv. Germany, 2009. Скарга № 77144/01 та 35493/05, Рішення від 05 червня 2009 р.

[18]VanVeldenv. theNetherlands2011. Скарга № 30666/08, Рішення від 19 липня 2011р.

[19]S. and Marper v. the United Kingdom, 2008. Скарга № 30562/04 та  30566/04, Рішення від 04 грудня 2008р.

[20]Aleksanyanv. Russia, 2009. Скарга № 46468/06, Рішення від  05 червня 2009р.

[21]ArcilaHenaov. theNetherlands, 2003. Скарга № 13669/03  Постанова щодо прийнятності  від 24 червня 2003р.

[22]D. v. theUnited Kingdom, 1997.Рішення від 02.05.1997р. §54, звіти 1997-ІІІ

 
Доклад по вопросу гражданства жителей Автономной Республики Крым и города Севастополь
25.04.2014

Дата: 20.04.2014 г.

Тема: Доклад по вопросу гражданства жителей Автономной Республики Крым и города Севастополь

Номер: 20.04.2014-1

Подготовлено: Барышников М.Р.

 

Доклад по вопросу гражданства жителей Автономной Республики Крым и города Севастополь

 

Настоящий Доклад по вопросу гражданства жителей Автономной Республики Крым и города Севастополь подготовлен с использованием законодательства Украины, Российской Федерации и норм международного права действующих по состоянию на 20.04.2014 года включительно.

 

1.Законодательное закрепление вопросов приобретения гражданства в Украине и Российской Федерации.

1.1.Законодательство Украины

Вопрос приобретения и смены гражданства в Украине разрешается Законом «О гражданстве» в редакции 2001 года с изменениями и дополнениями, а так же подзаконными нормативно-правовыми актами, которые содержат процедурные правила административной обработки материалов касательно приобретения гражданства Украины, выхода из гражданства, признания решений о предоставлении гражданства недействительными.

Украинское законодательство о гражданстве следуя рекомендациям ООН не допускает случаев возникновения двойного гражданства и направлено на комплексное разрешение проблемы бипатридов. При этом административная и судебная практика внутри страны является достаточно либеральной. Нарушение законодательства о гражданстве приводит к применению лишь административных наказаний, лишению специального статуса (депутатов всех уровней) либо работы (для государственных служащих, сотрудников правоохранительных органов, иное).

 

1.2.Законодательство Российской Федерации

Базовым Законом Российской Федерации в вопросах гражданства является Федеральный Закон «О гражданстве Российской Федерации», принятый 31 мая 2002 года. Данный закон допускает урегулирование вопросов гражданства международными договорами Российской Федерации в статье 2. Двойное гражданство допускается согласно статье 6 указанного Закона с приоритетом гражданства РФ.

Пункт г) статьи 11 Закона среди оснований приобретения гражданства Российской Федерации содержит возможность его получения по основаниям, предусмотренным не только указанным Законом, но и международным Договором Российской Федерации, при этом каких-либо указаний на содержание такого договора, либо пути приобретения гражданства по нему Закон не содержит вовсе. Никаких оснований либо процедур для взрослых, дееспособных иностранных граждан для автоматического безинициативного (подача заявления, иных документов) получения гражданства Российской Федерации, в том числе на основании каких-либо международных договоров Закон не содержит, при этом, согласно пункту 2 статьи 9  и пункта 2 статьи 41-3 Закона даже для приобретения (приёма) гражданства ребёнком в возрасте от 14 до 18 лет необходимо его согласие.

Отдельно, Закон содержит, среди прочего в статье 16 основания, по которым иностранные граждане и лица без гражданства не могут получить (восстановить) гражданство Российской Федерации.

Закон содержит специальную норму в статье 17 о праве на выбор гражданства при изменении Государственной границы Российской Федерации. Согласно указанной норме, при изменении государственной границы в соответствии с международным договором лица, проживающие на территории, государственная принадлежность которой изменена, имеют право на выбор гражданства (оптацию) в порядке и сроки, которые установлены соответствующим международным договором Российской Федерации.

1.3.Основания для принятия в состав Российской Федерации

Основным нормативно-правовым актом, ссылки на который содержатся во всех основополагающих документах, ставших юридической основой в глазах руководства Российской Федерации для аннексии Крыма является Федеральный конституционный закон «О порядке принятия в Российскую Федерацию и образования в её составе нового субъекта Российской Федерации» принятый 17 декабря 2001 года.

Вопросы порядка приобретения гражданства Российской Федерации гражданами иностранного государства и распространения на них в полном объёме правового статуса гражданина Российской Федерацией могут быть урегулированы соответствующим международным договором в соответствии с пунктом б) части 1 статьи 7 указанного Закона, при этом возможность установления переходного периода установлена частью 2 указанной статьи. Таким образом, никаких правовых оснований изложенных в действующем законодательстве РФ для распространения данной статьи на апатридов либо внесение в текст соответствующего международного договора положения о таковом нет.

Необходимо учесть, что в соответствии с частью 4 статьи 7 Закона текст международного договора после его подписания должен быть передан в Конституционный суд с запросом о проверке его соответствия Конституции РФ,  под коей видимо следует понимать и всю совокупность федеральных конституционных законов. 

 

2.Способы и методы приобретения и/или смены гражданства жителями Автономной Республики Крым и/или города Севастополя.

 

2.1.Законодательное оформление со стороны Российской Федерации.

2.1.1.Формальным основанием для заключения соглашения с Республикой Крым послужил Указ Президента РФ о признании Республики Крым от 17 марта 2014 года, которым признаётся существующим отдельный субъект международного права Республика Крым, в которой город Севастополь имеет особый статус, при этом даётся основание для такого признания, коим служи учёт волеизъявления неких народов Крыма на общекрымском референдуме 16 марта 2014 года и Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 18 марта 2014 года.

Федеральный конституционный закон Российской Федерации от 21 марта 2014 года содержит специальную норму в статье 4 (Признание гражданства российской Федерации у граждан Украины и лиц без гражданства, постоянно проживающих на территории Республики Крым или на территории города федерального значения Севастополя). Указанная норма содержит отлагательное условие, привязывая начало действия нормы со днём принятия в Российскую Федерацию Республики Крым и образования в составе Российской Федерации новых субъектов, следует заметить, что таковой датой в соответствии с частью 3 статьи 1 указанного закона является дату подписания Договора между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в состав и образовании в составе РФ новых субъектов. Явная поспешность авторов указанного закона усматривается уже в факте использования различных названий горда Севастополь, который по тексту именуется либо городом, либо городом федерального значения.  

В части 1 статьи 4 Закона описывается перечень субъектов, на которые распространяется данная норма, среди которых граждане Украины и апатриды при условии постоянного проживания на день вступления в силу Закона на территории Республики Крым или города федерального значения Севастополь, при этом проживать на территории несуществующего до вступления в силу указанного Закона федерального города представляется невозможным. Следует учесть, что в соответствии с пунктом 4 статьи 4 Федерального Федеральный конституционный закон «О порядке принятия в Российскую Федерацию и образования в её составе нового субъекта Российской Федерации» в случае принятия в состав РФ части иностранного государства части иностранного государства этому субъекту может предоставляться статус республики, края, области автономной области либо автономного округа, то есть возможность предоставления статуса города федерального значения указанным Законом не предусмотрена.

Действие нормы Закона не распространяется на лиц, которые в течении одного месяца заявят о своём желании сохранить имеющееся у них и(или) их несовершеннолетних детей иного гражданства либо статуса апатрида. Таким образом срок на принятие решения является установленным законом и не подлежит таким образом изменению в административном порядке, при этом никаких процессуальных норм реализации такого права в законе не содержится, так же, как и не указаны компетентные для принятия указанных заявлений органы государственной власти и(или) местного самоуправления.

2.1.2. Документом, который одновременно выступает и необходимым согласно действующему законодательству РФ элементом процедуры по вхождению в состав Российской Федерации и источником сведений о юридическом базисе, который лежал в основе действий России по легитимизации своих действий по аннексии Крыма является Постановление Конституционного суда Российской Федерации по делу о проверке конституционности не вступившего в силу международного договора между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 19 марта 2014 года. В пункте 4 указанного Постановления среди прочего признаётся конституционной норма статьи 5 Договора между РФ и Республикой Крым от 18 марта 2014 года о признании лиц, проживающих на территории Республики Крым и города Севастополя гражданами РФ кроме случаев заявления гражданами Украины либо лицами без гражданства о своём желании сохранить имеющееся у них и(или) их несовершеннолетних детей иное гражданство либо остаться лицами без гражданства поскольку по мнению суда это не принуждает к отказу от имеющегося на день принятия Республики Крым в Российскую Федерацию гражданства и гарантирует приобретение, при желании, гражданства Российской Федерации, без необходимости предпринимать для этого какие-либо действия.

2.1.3. Указанный выше закон базируется на положении статьи 5 Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 18 марта 2014 года согласно которой впервые в официальных документах РФ касающихся аннексии Крыма появилась норма о признании граждан Украины и лиц без гражданства, постоянно проживающих на территории Республики Крым или на территории города федерального значения Севастополя гражданами РФ.

 

3.Перечень нарушений прав

 

3.1.Общие положения

·        По результатам изучения постановлений Конституционного суда Российской Федерации, размещённым на его официальном сайте в сети Интернет: http://www.ksrf.ru/ru/Decision/Pages/default.aspx следует признать, что ранее, указанный Суд лишь единожды рассматривал вопрос о конституционности не вступившего в силу международного Договора Российской Федерации и принимал по результатам такого рассмотрения Постановление (Дело № 17-П/2012 О проверке конституционности не вступившего в силу международного договора Российской Федерации – Протокола о присоединении Российской Федерации к Марракешскому соглашению об учреждении Всемирной торговой организации), что при общем количестве заключённых Российской Федерацией международных договоров свидетельствует об исключительности рассмотрения такой категории дел Конституционным судом. В то же время, согласно имеющимся данным, на рассмотрение вопроса, изучение материалов, формулировку выводов у судей суда ушло менее суток, что никак не может свидетельствовать о глубоком изучении вопроса конституционности;

·        Текст Договора с Республикой Крым не может считаться международным договором Российской Федерации, поскольку на момент его подписания Республика Крым не была признана субъектом международного права абсолютным большинством стран мира и всеми без исключения авторитетными международными организациями, в  силу чего любые юридические последствия его подписания и дальнейшей имплементации его положений путём принятия соответствующих внутренних для Российской Федерации нормативно-правовых актов являются никчёмными;

·        Распространение действия норм указанных выше актов лишь на отдельные категории проживающих на территории Автономной Республики Крым (граждане Украины, апатриды) в части автоматического предоставления российского гражданства является сегментарным, ставящим различные группы постоянно проживающих лиц в заранее неравные юридически условия;

·        Учитывая, что в действующее законодательство РФ о гражданстве и статусе иностранных граждан находящихся на территории РФ не было внесено никаких изменений в связи с ситуацией в Крыму в аспекте предоставления права гражданам Украины и апатридам, отказавшимся  от получения гражданства по срокам пребывания и основаниям для такового на территории РФ, выбор между получением гражданства РФ либо отказом непосредственно влияет на базовые права указанных лиц проживать постоянно в месте своего обычного проживания на территории полуострова Крым, поскольку отказ от получения гражданства автоматически переводит их в статус иностранных граждан находящихся на территории РФ без наличия к тому необходимых разрешительных документов. Для получения таковых (срочных либо бессрочных) указанным лицам необходимо будет проходить сложные дополнительные процедуры, результат которых в соответствии с действующим в РФ законодательством полностью зависит от воли административных органов, реализующих государственную политику в вопросах миграции и натурализации;

·        Граждане Украины, постоянно проживающие на территории Крыма могут подвергаться дискриминации в части своих прав на охрану здоровья (вследствие возможного отказа в оказании медицинского обслуживания иностранцам на бесплатной основе, а так же обеспечения таких медицинских процедур, как заместительная терапия, выдача инсулинов, иное, которые не предусмотрены законодательством РФ для иностранных граждан, не имеющих на территории РФ официального постоянного статуса), получение бесплатного образования, обеспечение социальных и иных гарантий, в том числе права на участие в выборах вследствие того, что территория Крыма не входит в состав ни одного из существующих консульских округов Украины);

·         Крим був де-факто анексованим РФ. Анексованою вважається територія країни, яка всупереч її законам насильно включається до складу іншої країни. У цьому випадку застосовуються норми статті IVГаагскої Конференции 1907 року, Женевских конвенцій 1949 року та протоколами до них від 1977року.

·       

3.2.Конвенция

 

Распространяя автоматическое наделение российского гражданства только на постоянно проживающих на территории Автономной Республики Крым граждан Украины и апатридов тем самым РФ нарушило  следующие положения Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод:

А) Статья 8 Конвенции: Право на уважение частной и семейной жизни;

Б) Статья 14 Конвенции: Запрет дискриминации поскольку указанная норма Договора и Закона распространяется лишь на определённую группу лиц;

В) Статья 2 Протокола №4 к Конвенции касательно свободы передвижения в рамках территории государства, поскольку отказ от получения гражданства РФ приведёт в перспективе к невозможности для граждан Украины постоянно проживающих в Крыму находится и свободно передвигаться там;

Г) Статья 4 Протокола N 4 Конвенции (запрещение массовой высылки иностранцев.

 

3.3.Решения ПАРЕ и Суда

 

3.3.1.В Решении Европейского суда по правам человека (Дело «Дадуш (Dadouch) против Мальты» - 38816/07 Судебное постановление от 20.07.2010 г.[Секция IV]) Судом было признано, что хотя статья 8 Конвенции не может быть истолкована как возлагающая на государство общую обязанность учитывать выбор места жительства семейных пар, отказ в регистрации брака мог иметь последствия, выходящие за рамки иммиграционных, и затрагивать личную или семейную жизнь обоих граждан и иностранцев. Таким образом, введение законодательства, которое резко ограничивает права лиц на выбор места жительства при отказе от получения гражданства РФ и вследствие этого ограничение их способности реализовывать правомочности в том числе в сфере личной жизни может быть признано нарушением.

 

3.3.2.Решение по Делу Курич и другие против Словении [Kurić andOthersv. Slovenia] [Большая Палата](жалоба N26828/06)Постановление от 26 июня 2012 г.[Большая Палата] представляет собой интерес, поскольку в ходе рассмотрения был исследован правовой статус регулирования проживания лиц, которые были “удалены” из реестра постоянных жителей после провозглашения независимости Словенией. 26 февраля 1992 г., на основании принятого Закона об иностранцах, имена заявителей были удалены из Реестра постоянных жителей, и они стали иностранцами, не имевшими вида на жительство. Примерно 25 000 человек находилось в такой же ситуации. По утверждениям заявителей, ни один из них не был уведомлен о решении об удалении их из реестра, и они узнали о том, что стали иностранцами позднее, когда пытались продлить срок действия удостоверяющих личность документов. Удаление их имен из реестра имело серьезные и длительные негативные последствия: некоторые заявители стали лицами без гражданства, тогда как другие были выселены из своих квартир, не могли работать или передвигаться, утратили все свое личное имущество и проживали много лет в приютах и парках. Некоторые были заключены под стражу и депортированы из Словении. Судом было признано нарушение 8 статьи Конвенции поскольку существовали различия в обращении с двумя группами – “настоящими” иностранцами и гражданами бывших республик Югославии, иных, нежели Словения – которые находились в похожем положении в отношении вопросов проживания. Эти различия в обращении, основанные на гражданстве, возлагали непропорционально и чрезмерное бремя на граждан бывшей Югославии.

 

3.3.3.В своём Решении по Делу Киютина против России Заявление №2700/10, Первая секция, 10 марта 2011 года Европейским судом была установлена связь между нарушением Статьи 8 и Статьи 14 Конвенции в случае неодинакового применения к гражданам и не гражданам законодательства Российской Федерации, в том числе исходя из определённых признаков, в том числе, состояния здоровья, что само по себе признано нарушением Конвенции, основываясь на Решении Абдулазиз, Кабалес и Балкандли  против  Объединённого Королевства, 28 мая 1985г.

 

3.3.4.Отдельно следует обратить внимание на Заявление по вопросу гуманитарных последствий войны между Грузией и Россией: пять лет спустя от 31 марта 2014 года Тинатины Бокучавы, подписанного представителями многих стран от Литвы (Эмануелисом Зингерисом) до Украины (Сергей Соболев и Владимир Арьев), в которой на основе проведённых в рамках имеющегося мандата исследований утверждается, что политика Российской Федерации на оккупированных территориях в том числе в гуманитарной сфере направлена  установление административных барьеров для проживающих на территории и не признающих оккупации лиц.

 

3.4.Международное право

 

3.4.1.Вследствие неодинаковости законодательства РФ и Украины в гуманитарной сфере, имеется потенциальная возможность нарушения в ходе правоприменения норм о распространении гражданства РФ на практике нарушений Конвенции МОТ О равенстве граждан страны и иностранцев в сфере компенсации работникам во время нещастных случаев №19 от 5 июня 1925 года, организацией, членами которой являются обе страны, вовлечённые в конфликт и Рекомендации № 25 от 5 июня 1925 года по тому же вопросу ко всем странам-членам.

 

3.4.2.Базовой для стран-членов Совета Европы выступает Европейская конвенция о гражданстве от 6 ноября 1997 года, ратифицированная обеими странами-участницами конфликта. Согласно статье 1 указанной Конвенции, внутренне законодательство страны касательно гражданства признаётся другими странами лишь при условии его соответствия применимыми международным конвенциям, международному обычному праву и общепризнанным правовым  принципам в отношении гражданства. Принятые РФ нормы касательно предоставления гражданства РФ жителям АРК не соответствует ни одному из этих критериев. РФ так же не было обеспечено возможностей для таких лиц реализации права на обжалование решения касающегося приобретения, утраты или легализации его гражданства, предусмотренного статьёй 12 указанной Конвенции. Среди принципов правопреемства государств и гражданства, изложенных в подпункте "c" части 2 статьи 18 Конвенции назван правило, согласно которому при принятии  решений  относительно предоставления или сохранения гражданства в случаях правопреемства соответствующее государство-участник учитывает волю соответствующего лица, что было полностью проигнорировано в конкретной ситуации. Как указывается в комментариях, касательно  подпункта "c", то  следует  учитывать  волю соответствующего лица. Это могло бы иметь следствием, например, предоставление лицам права выбора или избежание навязывания гражданства против их воли.

 

3.4.3.Конвенция ООН О гражданстве замужней женщины от 29 января 1957 года, статья 1 которой не связывает напрямую факт брака с лицом, проживающим на территории Крыма с автоматическим предоставлением гражданства РФ. В этой связи следует отдельно рассмотреть вопрос возможных нарушений прав граждан Украины, проживающих на территории Крыма в разрезе положений Резолюции №40/144 Генеральной Ассамблеи ООН от 13 декабря 1985 года «Декларация о правах человека в отношении лиц, не являющихся гражданами страны, в которой они проживают» в части соблюдения прав таких лиц, которые оказываются иностранцами без смены места постоянного проживания и дачи добровольного согласия на такое.

 

3.4.4.Положения Статьи 15 Всеобщей Декларации прав человека, согласно которой каждый человек имеет право на  гражданство и никто не может  быть произвольно лишен своего гражданства или права изменить свое гражданство. В случае рассмотрения обычаев международного права следует обратиться к Конвенции Лиги Наций регулирующей некоторые вопросы,            связанные с коллизией законов о гражданстве от  12 апреля 1930 года, статья 6 которой предусматривала случай выхода их гражданства, полученного без волеизъявления субъекта. Согласно указанной норме лицо, обладающее гражданствами двух государств, приобретенных без какого-либо добровольного действия с его стороны, может отказаться от одного из них с разрешения государства, от гражданства которого оно хочет отказаться. При этом в таком разрешении  не могло быть отказано лицам, обычно и преимущественно проживающим за рубежом, если это отвечает условиям,  предусмотренным в законе государства, от гражданства которого он хочет отказаться.

 
Права пацієнтів-короткий нарис
18.01.2014

«Права пацієнтів-короткий нарис».

Автор: Баришніков М.Р.

Міжнародно-правова концепція забезпечення права на охорону здоров’я (права пацієнтів)-визначена нормами Міжнародного медичного права (ММП) сукупність прав фізичних осіб (пацієнтів) на отримання медичної допомоги в звичайних та спеціальних (військові дії, надзвичайний стан) умовах за умови недопущення дискримінації за статевою, расовою, національною, майновою та іншими ознаками та громадянством.

Права пацієнта є частиною прав людини, їх дотримання та обов’язкове пряме виконання має забезпечуватись незалежно від рівня та вибраних шляхів імплементації в законодавстві кожної окремої країни в Світі. Права пацієнтів є центральним інститутом ММП.

Права пацієнтів належать всім особам незалежно від того, чи звернулись вони за отриманням медичної допомоги (реальні пацієнти) чи лише забезпечується їх право на таке звернення на майбутнє (потенційні пацієнти). Права, що створюють сукупність Прав пацієнта розробляються на рівні доктрини ММП, формулюються в його нормах шляхом викладення в загальних міжнародно-правових документах, окремих конвенціях, угодах, в тому числі міждержавних, рішеннях міжнародних постійно діючих або adhocсудів (Європейський суд з прав людини, Рішення Нюрнбергського міжнародного трибуналу, тощо), окремих рішеннях міжнародних організацій (ООН, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров’я, тощо) та в нормах національного законодавства країн-членів міжнародної спільноти.

До змісту Прав пацієнтів (ПП) належать такі права, як право на вільний доступ до медичної допомоги, право на недискримінацію під час отримання медичної допомоги, принцип цінності людського життя, право пацієнта на вільний вибір лікувального закладу та лікаря, право на інформовану згоду пацієнта, права на участь в медичних експериментах, право на вільний доступ до вивчення медицини, право на безпеку медикаментів та регламентацію дій медичного персоналу, тощо. Всі зазначені права належать будь-якій особі незалежно від її громадянства або підданства, апатридам та біпатридам в рівній ступені, що відрізняє ПП від інших правомочностей, обсяг яких та можливості для реалізації залежать від таких юридичних факторів.

Права пацієнтів підлягають безумовному та вільному забезпеченню повсюдно в кожній державі незалежно від економічного стану, перебуванню її в стані війни або надзвичайного лиха на всій території такої держави та всіх залежних від неї анклавів, в тому числі окупованих або зайнятих територій.

Міжнародно-правова концепція прав пацієнта почала формуватись паралельно з теорією прав людини та громадянина.

Основними шляхами імплементації норм міжнародного медичного права стосовно Прав пацієнтів в національне законодавство можливо визначити наступні:

·        "Прямий"--через обов’язкові до виконання рішення Всесвітньої організації охорони здоров’я та Всесвітньої організації праці-організацій, повноправними членами яких є Україна;

·        Опосередкований-шляхом укладання та ратифікації міжнародних угод, які містять зобов’язання для країни в галузі забезпечення права на охорону здоров’я (Угода про надання медичної допомоги   громадянам держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, 27 березня 1997 року-ратифікована із застереженнями 01.06.2000 року, Угода про співробітництво  в галузі охорони здоров’я и медичних наук між Міністерством  охорони здоров’я України та МОЗ Кітайської Народної Республіки, 31 жовтня 1992 року);

·        Доктринальний--через використання базових засадничих ідей та принципів, які розроблені або розробляються світовою спільнотою в галузі медичного права (Рекомендація № R(90)3 Комітету міністрів Ради Європи державам-учасникам  відносно медичних дослідів  на людині. 06 лютого 1990 року на 43-й нараді заступників міністрів);

·        Інституційний-через врахування напрацювань та рекомендацій міжнародних організацій в галузі медичного права, таких, як Всесвітня медична асоціація, Всесвітня Асоціація медичного права, тощо в національному законодавстві, правозастосовній та судовій практиці.

 

Вести мову про ідеальне узгодження норм міжнародного права з внутрішньодержавним не доводиться. Колізії при узгодженні норм міжнародного права з нормами національного законодавства мають місце, як при формуванні міжнародних звичаїв, так і при формулюванні договірних норм. Професор С.В.Черниченко виділяє наступні підстави неузгодженості двох правових систем: а)результати міжнародної правотворчості «випереджають» внутрішньодержавне право; б)результати внутрішньодержавної правотворчості вступають в протиріччя з діючим міжнародним правовом. Додаткові складності в узгодженні міжнародного та внутрішньодержавного права створюють такі фактори, як різні рівні розроблюваємих міжнародно-правових норм, характер відносин між різними ланками державного механізму, залученими в правотворчій процес зовнішньої та внутрішньої сфери[1].

В сфері міжнародного медичного права реалізуються як загальні принципи  міжнародного права (мирне співіснування, невтручання у внутрішні справи суверенної держави, тощо) так і спеціалізовані, до числа яких В.С. Михайлов відніс наступні[2]:

1.Право на здоров’я—одне з основних прав людини.

2.Досягнення будь-якої держави  в сфері покращення охорони доров’я являють собою цінність для всіх держав та народів Землі.

3.Турбота про стан здоров’я населення в кожній державі лягає на уряди цих держав

4.Боротьба з розповсюдженням хвороб є обов’язком всіх держав в світі.

5.Неприпустимість здійснення будь-яких злочинних біологічних та медичних експериментів на людині.

6.Лікар має право та зобов’язаний зберігати медичну таємницю, яка має поважатись законом та окремими громадянами.

7.Здоров’я матері та дитини є фактором першоступеневої важливості.

Деякі питання охорони здоров’я вже отримали конвенційне закріплення, в деяких випадках, доволі деталізоване (боротьба з особливо небезпечними хворобами, контроль над наркотичними речовинами). Разом з тим  є проблеми, які отримали певні нормативні основи, сформульовані в статутах ООН та ВООЗ. Але поставлені в самій загальній формі; вони вимагають більш детальної та повної розробки конвенційного характеру. До них відносять такі багатопланові питання: охорона материнства та дитинства, контроль над якістю продуктів харчування, фармацевтичних препаратів, тощо»[3].

Є.В. Гусева  визначила, що право людини на здоров’я може розглядатись як частина галузі міжнародного права—захисту прав людини. Однак, зазначає автор, велика група норм, які врегульовують співробітництво держав в галузі охорони здоров’я та медицини, може бути віднесена до такої галузі міжнародного права, як міжнародне співробітництво по спеціальним питанням. В цей час, вказує Гусева Є.В., співробітництво в сфері міжнародної охорони здоров’я регулюється великою кількістю міжнародних конвенцій, багатосторонніх та двосторонніх угод[4].

Практика держав в питанні конституційного закріплення прав пацієнтів на охорону здоров’я суттєво різниться. Умовно можливо поділити країни на такі, конституційні акти яких містять в своєму складі право на охорону здоров’я та такі, які такого права не містять. Іншою класифікуючою ознакою може слугувати коло суб’єктів, які наділені таким правом, чи віднесено воно до базових та невід’ємних (природних) прав людини чи міститься в переліку позитивних прав, які складають правовий статус громадянина (підданого).

Невірною представляється точка зору про те, що начеб-то рівень захисту та реалізації конкретного конституційного права безпосередньо залежить від способу та об’єму його закріплення в конституційних актах. Надзвичайно важливим є спосіб, форми та методи розкриття та реалізації конституційної норми в національному законодавстві конкретної країни, правозастосовча практика та гарантії на чесний та неупереджений судовий захист у випадку порушень.  

Конституція Республіки Білорусь в другому Розділі "Особистість, суспільство, держава"  містить окрему статтю, присвячену праву на охорону здоров’я. Відповідно до неї громадянам Республіки Білорусь гарантується право на охорону здоров’я, включаючи безкоштовне лікування в державних закладах охорони здоров’я. Держава створює умови для доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Право громадян Республіки Білорусь на охорону здоров’я забезпечується також розвитком фізичної культури та спорту, заходами по оздоровленню навколишнього середовища, можливістю користуватись оздоровчими закладами, удосконаленням охорони праці"[5].

Повноваження стосовно встановлення та забезпечення права на охорону здоров’я в Сполучених Штатах надані окремим Штатам та їх конституційним законам згідно з параграфом 10 1-ої поправки до Конституції США (Біль про права), який визначає, що всі повноваження, не надані Конституцією США та користування якими не заборонено штатам залишаються за штатами або народом[6]. Враховуючі той факт, що Конституція США серед повноважень Федерального центру не згадує про сферу охорони здоров’я логічна норма вказує на те, що охорона здоров’я знаходиться в сфері виключних повноважень штатів. Конституція Японії 1947 року пішла шляхом не встановлення окремого конституційного права на охорону здоров’я, а одразу визначила обов’язки Держави в сфері охорони здоров’я. В Розділі, де йде мова про права та обов’язки народу містить Статтю 25, згідно з якою в усіх сферах життя Держава повинна вживати зусиль для підвищення  та подальшого розвитку громадського благополуччя. соціального забезпечення, а також народного здоров’я"[7].

Автори Конституції Італійської республіки недвозначно зарахували право на охорону здоров’я до невід’ємних природних прав людини незалежно від її громадянства чи підданства. Стаття 32 Конституції Італії визначає, що Республіка охороняє здоров’я як основне право особи та основний громадський інтерес та гарантує безкоштовне лікування для малозабезпечених[8]. В частині другій цієї статті йде мова про медичні досліди та різноманітні медичні процедури та права учасників таких дослідів та пацієнтів стосовно таких процедур, жоден не можу бути підданим певним медичним заходам, інакше як на підставі закону. При цьому закон в жодному разі не може порушувати кордони, які продиктовані повагою до особи.

             Конституція Королівства  Нідерландів промульгована 17 лютого 1983 року в статті 22 зобов’язує владу країни вчиняти кроки до забезпечення здоров’я населення. Це конституційне положення знайшло свої поширювальне тлумачення та доповнення в нормах Закону від 15 листопада 2005 року, яким було доповнено Загальний Закон "Про рівність в доступі до лікування" щодо заборони дискримінації в процессі надання медичної допомоги та в статті 646 Книги 7 Цивільного кодексу від 16 березня 2006 року[9].

Конституція Іспанії, прийнята 6 грудня 1978 року з доповненнями від 27 серпня 1992 року в саттті 43 встановлює право на охорону здоров’я та отримання медичної допомоги без дискримінації, що зобов’язує органи диржавної влади організовувати та забезпечувати систему охорони здоров’я та гігієни через встановлення запобіжних засобів та забезпечення надання необхіднї медичної допомоги та турботи, в законодавстві мають бути встановлені права та обов’язки в цих відносинах. |утвердиться|Стаття 148 до виключної компетенції Держави відносить прийняття законодавства та координацію зусиль в галузі охорони здоров’я, врегулювання фармацевтичної діяльності та охорони навколишнього природного середовищах[10].

Конституція Республіки Польща від від 2 квітня 1997 року  містить ряд положень в галузі охорони здоров’я, до яких крім звичайних норм про недискримінацію можливо віднести те, що (Стаття 39) ніхто не може бути підданим науковому, в  тому числі медичному, експерименту інакше як за його вільною згодою. (Стаття 68) Всі люди мають право на охорону здоров’я. Органи державної влади повинні гарантувати всім особам незалежно від їх матеріального стану, рівний доступ до медичних послуг, що фінансуються суспільними фондами. Умови та способи надання таких послуг мають визначатись законодавством
[11].

 Враховуючі особливості національних правових ситем слід відзначити що в країнах, в яких відсутня писана Конституція фіснують базові законони стосовно встановлення права на охорону здоров’я, так в Державі Ізраїль така норма міститься в Законі 1996 року "Про права пацієнта", в Розділі 3 якого відзначається, що кожна людина, яка потребує медичної допомоги|обережності| має право отримати|прийняти,одержати| її відповідно до всіх законів, правил, умов|станів| і угод|домовленостей|, в будь-який|даний| час в Ізраїльській системі охорони здоров'я, в критичному випадку людина має право отримати|прийняти,одержати| медичну допомогу беззастережно[12].

Європейський Союз в пункті 1 статті 152 (колишня 129) Амстердамської угоди від 2 жовтня 1997 року підкреслив велике значення, яке він надає встановленню та захисту права на охорону здоров’я в Європейському союзі зазначив, що високий рівень захисту здоров’я населення має бути забезпечений шляхом визначення та імплементації політики та діяльності Співтовариства[13].

             Найбільш близька до української є модель конституційної норми про встановлення та забезпечення права на охорону здоров’я, яка міститься в Конституції Російської Федерації 1993 року. Конституція РФ визнає право на охорону здоров’я та медичну допомогу за всіма особами незалежно від факту громадянства. Встановлено право громадян на отримання безкоштовної медичної допомоги за рахунок коштів відповідного бюджету таінших надходжень. Третя частина статті 41 цієї Конституції містить санкцію у вигляді відсильної норм, відповідно до якої приховування посадовими особами фактів та обставин, які створюють загрозу для життя та здоров’я людей тягне за собою відповідальність згідно з федеральним законом[14].

 

Для того щоб сприяти дотриманню прав людини в сфері медичного обслуговування, в Амстердамі в березні 1994 року була прийнята Європейська декларація сприяння правам пацієнтів, що підготувала Міжнародна організація здоров'я в співробітництві з Університетом Амстердама. Після прийняття цієї Декларації в багатьох країнах Європи було прийняте відповідне законодавство. Відповідно до цієї Декларації набирають чинності "Європейські принципи по правах пацієнта. Загальна структура", що визначають загальні умови Міжнародних організацій здоров'я для європейських країн - учасниць, яких необхідно дотримуватись в сфері захисту прав пацієнта[15].  В багатьох країнах вже існують та діють спеціальні закони про захист прав пацієнтів, серед них Фінляндія (де подібний закон було прийнято вперше в 1992 році, Ізраїль (1996), Росія, Нідерланди (1995), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія (1998), Норвегія (2000).   На жаль, в Україні всі роботи з розробки та прийняття спеціального закону про захист прав пацієнтів дійшли лише до стадії розгляду законопроектів, яких на сьогодні зареєстровано в Парламенті два-2003 та 2005 року.

 Навіть проблема визначення терміну «права пацієнта» та визначення терміну «пацієнт» в цьому розрізі є проблемним через відсутність офіційного тлумачення.

Правами пацієнта є права, реалізовані на індивідуальному, колективному і груповому рівнях в області охорони здоров¢я, в тому числі взв’язку з будь-яким медичним втручанням. При цьому самим пацієнтом визначенаособа, що має потребу в медичній допомозі і/чи звернулася по неї, одержує медичну допомогу або бере участь вякості випробуваного в біомедичних дослідженнях, знаходиться під медичним спостереженням, а також споживач медичних і пов’язаних з ними послуг незалежно від стану його здоров¢я [16]. В іншому законопроекті під правами пацієнта вже розуміють “основні права людини, яка потребує медичноїдопомоги, на охорону власного здоров’я з точки зору забезпечення доступу до медичного обслуговування, рівноправності, якості та ефективності такої допомоги»[17]. Пацієнтом при цьому визнається будь-яка особа, що звернулася за медичною допомогою або скористалася нею, незалежно від того, в якому вона стані, хвора, здорова чи як особа, що погодилася на медико-біологічні дослідження.

Права пацієнта інколи описуються, як інструмент для пошуку  та отримання  якісної медичної допомоги, засіб для управління своєю власною безпекою при зверненні за медичною допомогою та спосіб захисту від медичних послуг, небезпечних для здоров’я. Визнанням прав як інструментів призводить до звуження поняття лише до “процесуальних прав”, але поряд з ними існують фундаментальні права пацієнта здійснити які без додаткових інструментів, в тому числі законодавчих поєднаних з правосвідомістю співробітників медичної галузі просто неможливо реалізувати. Правами пацієнта є сукупність прав, які фізична особа має, вступаючи у відносини з приводу охорони свого власного здоров’я, здоров’я членів своєї сім’ї та законних опікунів і піклувальників, та в рамках участі в проведенні медичних експериментів, а також права, на здійснення яких щодо себе може сподіватись пацієнт після власної смерті чи в момент, коли його свідомість перестане бути слухняним інструментом в його руках. 

Перелік прав пацієнта численний і невичерпний, в цій праці всі права пацієнта згруповані для зручності за кількома групами. До прав пацієнтів відносяться:

·        Право на вибір;

·        Право на конфіденційність, безпечність та безпеку;

·        Права, що випливають з цивільного законодавства;

·        Права на інформацію щодо стану довкілля, рівень забрудненості, якість медичних препаратів, тощо;

·        Право на участь в медичних експериментах;

·        Права неповнолітніх пацієнтів;

·        Право на рівний і справедливий доступ до медичної допомоги;

·        Право на безпеку і якість медичної допомоги;

·        Право на фізичну і психічну цілісність і недоторканність;

·        Право на одержання медичної інформації, що стосується особисто пацієнта;

·        Право виражати згоду, що ґрунтується на повній медичній інформації;

·        Право на вибір і відмову від медичного втручання;

·        Право на конфіденційність;

·        Право на недоторканність особистого життя пацієнта та спілкування;

·        Право на дотримання норм медичної етики стосовно пацієнта;

·        Право на відшкодування збитків для здоров’я заподіяних при наданні медичної допомоги;

·        Право на подання скарги і захист своїх прав;

·        інші права

        До основних принципів охорони здоров’я в нашій країні відносяться дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій, рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров’я[18]. Втілення цих та інших принципів призвело до виникнення основної конституційної норми-норми про право людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Саме ці засадничі конституційні права є першими і головними в широкому переліку прав пацієнтів, тобто нас з вами.

         Разом з нормами національного права слід використовувати весь обсяг прав, які містяться в міжнародних актах, значна частина яких шляхом ратифікації вже становить частину законодавства України, а деякі незважаючи на відсутність такої ратифікації фактично використовуються. В національному законодавстві знаходить своє розшифрування базове право на охорону здоров’я, яке має кожен громадянин України, що включає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань впорядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у випадкунезгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Право на охорону здоров’я передбачає як медичні так і економічні, соціальні аспекти і його дотримання та реалізація є обов’язковими умовами фізичного існування. Порушення яких не призводять до негайних руйнівних наслідків для живої істоти.

        Право на вибір означає право вибору лікуючого лікаря, закладу охорони здоров’я, системи охорони здоров’я (державно-комунальної чи приватної), кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.  Право на вибір може бути реалізовано лише поінформованою особою. Так, згода інформованого пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

   Право на інформацію передбачає право на роз’яснення пацієнту в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я, право на ознайомлення з історією хвороби. Кожна особа має право на повагу до її особистого життя стосовно інформації про її здоров’я, вона також має право на ознайомлення із будь-якою зібраною про її здоров’я інформацією. Однак бажання осіб не отримувати такої інформації має також поважатися[19]. Право на інформацію про стан свого здоров’я та недопущення незаконного розповсюдження подібної інформації вже було предметом розгляду Конституційного суду України. Підставою для розгляду справи стала наявність неоднозначного застосування норм Закону України “Про інформацію” та Закону України “Про прокуратуру” судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України (пана Устименка К.Г.). Заявник в 1988-1990 роках перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру, про такий факт заявникові стало відомо влипні 1990 року, всі ці роки це фактично обмежувало можливості його працевлаштування і завдало йому моральних та матеріальних збитків. Устименко спробував розібратись в ситуації, для чого звернувся до медичного закладу з проханням надати інформацію про стан свого здоров’я та інші, пов’язані з нею дані. Головний лікар медичного закладу, посилаючись на лікарську таємницю, внаданні заявнику інформації щодо нього відмовив. Заявник звернувся до прокуратури,яка також відмовила йому, які  інші правоохоронні та судові установи, які неоднознчано вирішували його питання, що призвело до подовження поряшення його прав.

Конституцйний суд своїм рішенням встановив, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає частина третя статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. Вцьому випадкувін інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані[20].

Право на інформацію включає в тому числі й право медичних робітників на звернення до компетентних державних органів з інформаціює про факти та стан речей, які погіршують чи можуть потенційно погіршити стан охорони здоров’я в країні чи місцевості, при цьому законодавство має передбачити механізми захисту трудових прав таких співробітників. Це перш за все стосується групових звернень співробітників державних та комунальних закладів охорони здоров’я з критикою керівництва та існуючого стану речей в галузі. Подібні положення вже знайшли своє відображення в міжнародних актах. Слід ввести узгоджені та приємливі механізми, за допомогою яких медичні співробітники можуть виражати свою стурбованість долею окремих пацієнтів чи здоров’ям суспільства без порушень умов трудової угоди[21]. Такі механізми мають існуватитакож в текстах трудових угод.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література.

  1. Восканов С.Г. Процесс и способы согласования норм внутригосударственного права с нормами международного права. С.10.
  2. Михайлов В.С. История международного здравоохранительного права. Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1984. С.5,6.
  3. Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В.М.:2006, Издательство Элит, стор.13-14.
  4. Гусева Е.В. Международное медицинское право—комплексная отрасль международного права//В кн.: Актуальные вопросы советского права. Казань, 1985.
  5. Конституція Республіки Беларусь 1994 року, ст.45
  6. Конституція США 1787 року, Поправка 1, Ст.X.
  7. Конституція Японії від 3 травня 1947 року, Ст.25. http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/constzs/japan.htm
  8. Конституція Італійської Республіки, ст.32 / Пер. с итал. Л. П. Гринберга // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л А. Окунькова. — М.: Издательская группа ИНФРА-М—НОРМА, 1997. — С. 423—450.
  9. IDHL, 2004, 55, Neth. 04.044 http://www.overheid.nl/op/index.html
  10. http://www.congreso.es/funciones/constitucion/indice.htm The Spanish Constitution. Approval by national referendum: 6 December 1978. Entry into force: 29 December 1978. Consolidated up to the amendment of 27 August 1992.
  11. http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/pl00000_.html Constitution of the Polish Republic. Text dated 2 April 1997. (Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 16 July 1997, No. 78, pp. 2413-2470, Text No. 483)
  12. http://www.waml.ws/pages/legisdet.asp?Id=1&country=Israel PATIENT’S RIGHTS ACT, 1996.
  13.  Treaty of Amsterdam amending the Treaty on European Union, the Treaties establishing the European Communities and certain related acts, signed at Amsterdam, 2 October 1997. Official journal of tbe European Communities, No. C 340, 10 November 1997, pp. 1-308
  14. Конституція Російської Федерації 1993 року, ст.41. http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/const/const.txt
  15. Права пацієнта—права людини в системі охорони здоров’я та медицині:Збірка міжнародних документів/ Упор.В.В.Глуховський.—К.:Сфера,2004.-с9.
  16. Законопроект №2649-1 від 21.02.2005  “Про права пацієнтів”, поданий депутатами Симоненком П.М., Сіренком В.Ф., Лободою М.В., текст тапояснювальна записка
  17. Законопроект №2649 від 16.01.2003 “Про права пацієнтів в Україні”, поданий народним депутатом Шевчуком С.В.,ст.1.
  18. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” 19 листопада 1992 року (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N4, ст.19),ст.5.
  19. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину  Ов'єдо, 4 квітня 1997 року Офіційний переклад Збірка договорів Ради Європи Парламентське видавництво, Київ – 2000,ст.10
  20. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К.Г.Устименка) від30 жовтня 1997 року Справа N18/203-97
  21. Положение о защите прав и конфиденциальности пациента Принято 45-й Всемирной медицинской ассамблеей, Будапешт, Венгрия, октябрь 1993 г. "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций, издательство "Сфера", Киев, 1999.
  22. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину  Ов'єдо, 4 квітня 1997 року Офіційний переклад Збірка договорів Ради Європи Парламентське видавництво, Київ – 2000,ст.10
  23. Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006
  24. Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление, защита.М.,2001. С.77-78.
  25. Естественные права человека. . Сборник материалов Семинара Московской Хельсинской группы «Права человека». Выпуск 5/Под. Ред.Л.И.Богораз. М.,2003.С.88.
  26. Рекомендация NR(90)3 Комитета министров Совета Европы государствам-участникам относительно медицинских исследований на человеке "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций, издательство "Сфера", Киев, 1999.п.п.1-16.
  27. Декларация, принятая на Ранчо Мираж, относительно медицинского образования Принята 39-й Всемирной медицинской ассамблеей, Мадрид, Испания, октябрь 1987 г  "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций,  издательство "Сфера", Киев, 1999.
  28. Положение о доступности медицинской помощи Принято 40-й Всемирной медицинской ассамблеей, Вена, Австрия, сентябрь 1988 г. "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций,  издательство "Сфера", Киев, 1999.
  29. Положение о медицинской этике в условиях бедствий Принято 46-й Генеральной ассамблеей ВМА, Стокгольм, Швеция, сентябрь 1994 г. "Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ" в документах міжнародних організацій. Українсько-американське бюро захисту прав людини, Амстердам - Київ, 1996

30.                       Соглашение между Организацией Объединенных Наций и Всемирной организацией здравоохранения Текст, принятый Первой сессией Всемирной ассамблеи здравоохранения 10 июля 1948 г. (Оff. Rес. Wld Нlth Оrg., 13, 81. 321).

  1. Конвенція про захист прав та гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину) Ов'єдо, 04.04.1997 р.

32.                       Рекомендация Комитета министров государствам-участникам относительно правил, касающихся автоматизированных банков медицинских данных, N R(81)1 Принята Комитетом министров Совета Европы 23 января 1981 г. на 328-м совещании, заместителей министров  "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций, издательство "Сфера", Киев, 1999.

  1. Конвенція МОТ «Про охорону здоров'я та медичне обслуговування моряків» від 24.09.1987. "Конвенции и рекомендации МОТ" Женева, 1991 рік
  2. Резолюция37/194 Генеральной Ассамблеи ООН «Принципы медицинской этики» от 18 декабря 1982 г. "СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы", М., "Международные отношения", 1989 г.
  3. Лиссабонская декларация относительно прав пациента Принята 34-й Всемирной медицинской ассамблеей, Лиссабон, Португалия, сентябрь/октябрь 1981 г. "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций,издательство "Сфера", Киев, 1999.
  4. Положение о защите прав и конфиденциальности пациента Принято 45-й Всемирной медицинской ассамблеей, Будапешт, Венгрия, октябрь 1993 г."Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций,издательство "Сфера", Киев, 1999.
  5. Рекомендация Комитета министров сударствам-участникам относительно проблемы пациента как активного участника своего собственного лечения NR(80)4 Принята Комитетом министров 30 апреля 1980 г. на 318-м совещании заместителей министров "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций,издательство "Сфера", Киев, 1999.
  6. Международный кодекс медицинской этики Принят 3-й Генеральной ассамблеей ВМА, Лондон, Англия, октябрь 1949 г., внесены поправки 22-й Всемирной медицинской ассамблеей, Сидней, Австралия, август 1968 г., 35-й Всемирной медицинской ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983 г. "Права человека и профессиональная ответственность врача" в документах международных организаций, издательство "Сфера", Киев, 1999.
 
Правове врегулювання забезпечення прав пацієнта на вибір в ході застосування примусових заходів медичного характеру
18.01.2014

Правове врегулювання забезпечення прав пацієнта на вибір в ходізастосування примусових заходів медичного характеру.

Автор:Баришніков М.Р.

 

Чинний Кримінальний Кодекс України містить Розділ 14, присвячений питанням застосування примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ) та примусового лікування[i]. Як відомо суб’єктом злочину може бути осудна особа, тобто та, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В той же час, діюча редакція Кримінального кодексу України містить новий термін—обмежена осудність. Окремо та додатково існує процесуальна можливість для звільнення особи від покарання за хворобою, якою може бути психічна хвороба[ii]. Все це робить процедуру встановлення осудності чи обмеженої осудності особи надзвичайно важливою в рамках кримінального процесу. Однак, в той же час, це не позбавляє особу всіх прав пацієнта, визначених в чинном законодавстві, що є частиною медичного права.

В сучасній юридичній літературі питання застосування примусових заходів медичного характеру досліджувались в працях Ю.М. Аргунова; Н.Є. Крилової; А.В. Ленського; В.В. Мальцева; А.В. Наумова; А.В. Смирнова; С.Я. Улицької; Е.Т. Шакарова; С.М. Шишкова. Визначення примусових заходів медичного характеру як соціально-правових та медико-реабілітаційних заходів безпеки має місце і в монографії Р. І. Міхєєва, А. В. Біловодського та ін[iii]. Вюридичній літературі багатьма вченими висловлювалася позиція про необхідність закріплення процесуального положення зазначених осіб. Це питання досліджували багато вчених, серед яких В. Алексєєв, Б. Шишкін, Р.І. Міхєєв, П.А. Колмаков, А.П. Овчинникова та інші. Зокрема, слід погодитися з думкою А.П. Овчиннікової про те, що "питання про процесуальне положення особи, про яку розглядається справа, є і питання про процесуальні гарантії його прав та інтересів"[iv]. Одним з перших в сучасній Україні комплексним і системним науковим дослідженням питання проблем застосування примусових заходів медичного характеру є дисертаційна робота Книги М.М. «Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності».

Можливість примусової госпіталізації особи передбачена і "Принципами захисту психічно хворих осіб та поліпшення психіатричної допомоги", затверджених Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція 46/119 від 17 грудня 1991 року). Згідно з 16 принципом будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в якості пацієнта в примусовому порядку тоді і тільки тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, що працює в області психіатрії, встановить, що ця особа страждає психічним захворюванням, і визначить, що, зокрема, внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосереднього або неминучого шкоди цій особі або іншим особам; госпіталізація до психіатричного закладу або перебування вньому в примусовому порядку здійснюються спочатку протягом нетривалого періоду, визначеного внутрішньодержавним законодавством, з метою спостереження та проведення попереднього лікування до розгляду питання про госпіталізацію або перебування пацієнта в психіатричному закладі наглядовим органом.

Під примусовими заходами медичного характеру розуміється надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого особливою частиною Крімнального кодексу України, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. КК України визначає можливі види таких заходів, а саме:

●     надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

●     госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

●     госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

●     госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

При цьому госпиталізація допсихіатрічного закладу може відбуватись за дотримання одного з можливих режимів утримання в ньому:

●     амбулаторна психіатрічна допомога;

●     звичайний нагляд;

●     посилений нагляд;

●     суворий нагляд.

Виключна компентенція у виборі виду заходу та його режиму належить суду. Судді за правилом не мають достатньої медичної освіти для визначення ознак, за якими можливо визначити психічний стан особи,і вимушені покладатись на висновки спеціалістів, неупередженість та незалежність яких в такому випадку набуває особливого значення. При цьому слід враховувати, що відповідно до положень статті 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» ПЗМХ застосовуються за рішенням суду у випадках та в порядку, встановлених Кримінальним, Кримінальним процесуальним кодексами України, цим законом. Клопотання про застосування ПЗМХ може бути подано в рамках досудового розслідування та судового слідства, як це визначає КПК України[v]. Особи, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники є повноцінними сторонами кримінального провадження.Відповідно до пунктів 13 та 14 частини 2 статті 36 КПК України саме прокурору належить право як затверджувати клопотання слідчого органу досудового розслідування в порядку статті 40 КПК України про застосування примусових заходів медичного характеру так і подавати їх самостійно.Щодо таких осіб відповідно до пункту 5 частини 2 статті 52 КПК України передбачена обов’язкова участь захисника, але лише з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності, що явно не є вдалою конструкцією. Показовим є зміст Ухвали Судової Палати у кримінальних справах Верховного суду України від 22.11.2005 року «…Як убачається з    протоколу судового  засідання   від 06.07.2004 р.,  суд не виконав цих вимог закону щодо забезпечення участі  у суді не лише захисника,  а й самої особи,  відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів  медичного характеру, або отримання від неї письмової відмови в разі небажання бути присутньою. Зазначені порушення відносяться до істотних і відповідно до ст. 370 КПК України є безумовними підставами для скасування вказаних постанов суду на підставі ч.1 ст.398  КПК України та направлення справи на новий судовий розгляд». Спеціально цьому питанню були присвячені Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» та № 2 від 19.03.1982 р. «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру». Питання законності застосування примусових заходів медичного характеру завжди знаходилось в центрі уваги Верховного суду, що підкреслює його практичне значення. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ також не обійшов увагою це питання, акцентуючи увагу суддів на необхідності суворого дотримання чинного законодавства під час вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру[vi]. В радянський період цьому питанню також приділялась увага без врахування реалізації права особою на вибір, так в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР № 13, від 30.11.90 р. підкреслювалось, що у справах такої категорії висновки експертів підлягають ретельній перевірці в сукупності з усіма матеріалами справи, оскільки "вирішення питання про неосудність, застосування примусових заходів медичного характеру, визначення типу лікарні ... відноситься до компетенції судів "[vii].

Примусове залучення особи до проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду[viii]. Вимоги до змісту клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру викладені в статті 292 КПК України. Будь-яке рішення слідчого судді, суду щодо застосування таких примусових заходів може бути оскаржене. 

Докладно провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру описано вГлаві 39 КПК України. ПЗМХ застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними, що теоретично звужує простір для маневру. В статті 513 КПК України перелічені вимоги до змісту ухвали суду вкримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру, серед яких жодним словом не йдеться про визначення конкретного медичного закладу чи конкретних лікарів, на яких покладається виконання такої ухвали на практиці, що тим самим підтверджує тезу про наявність в особи, щодо якої таку ухвалу було винесено не тільки процесуальних прав, але й право вибору лікаря та лікувальної установи. Як відмічає А.В.Каніщев, в тому, що стосується питання про суб’єкти застосування ПЗМХ, то воно вирішувалось доволі просто вразі призначення покарання без позбавлення волі. Очевидно, що застосування ПЗМХ при цьому стає обов’язком амбулаторної психіатричної служби закладів охорони здоров’я. Як бутиу випадку призначення покарання, пов’язаного із позбавлення волі? Єдиним вирішенням цього питання стало застосування амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку силами медичної служби кримінально-виконавчої системи. З цим також погодився Пленум Верховного Суду України (п. 8 постанови від 03.06.2007 р. № 7)[ix].

Правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою визначені в Законі України «Про психіатричну допомогу»[x]. Стаціонарна психіатрична допомога відповіднодо статті 1 зазначеного Закону на відміну від амбулаторної надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд, в той час, як стаття 92 КК України розрізняє такі види примусових заходів медичного характеру як надання амбулаторної психіатричної допомоги та поміщення в спеціальний лікувальний заклад, таким чином, де-факто одночасна дія цих двох статей на практиці означає примусове тримання особи в медичному закладі до 24 годин (а не протягом робочого дня медичного закладу).

В статті 3 зазначеного Закону визначена теорія презумпції психічного здоров’я: «Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України». Це змушує досліджувати процедуру, методи та шляхи спростування такої презумпції в рамках судового розгляду. Стаття 7 Закону «Про психіатричну допомогу» прямо зазначає, що «Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов'язаних із станом її психічного здоров'я». Правила (порядки) застосування примусових заходів медичного характеру затверджені наказом профільного Міністерства[xi]. Всі вони на жаль не містять жодних згадок про можливість реалізації пацієнтом свого права на вибір лікаря та лікувальної установи.

Відповідно до положень Статті 10 Закону «Про психіатричну допомогу» «Психіатрична допомога надається психіатричними закладами всіх форм власності, а також лікарями-психіатрами за наявності ліцензії, отриманої відповідно до законодавства», отже, є всі можливості для реалізації пацієнтом свого права на вільний вибір лікаря та лікувальної установи, визначеного, що є однією зі складових права на охорну здоров’я як це визначено в п.д статті 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»[xii]. Серед іншого, в статті 38 зазначеного Закону визначено, що «…кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров'я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування». Таким чином, кожна особа, щодо якої судом було ухвалено рішення про застосування щодо нього примусових заходів медичного характеру теоретично має повне право вільно обрати такий заклад серед існуючих з відповідним медичним профілем, реалізувавши тим самим свої права як пацієнта, обмеження яких не передбачено жодними нормами чинного законодавства України, оскільки стаття 9 зазначеного Закону визначає, що «Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізаціїдопускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України». Слід також враховувати випадки ухилення від медичних заходів. Приклад цього наведений в статті Каніщева А.В.. який зауважує, що в ході застосування до обмежено осудного амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може виникнути ситуація, коли хворий ухиляється від лікування або взагалі від контактів із психіатричною службою. Однозначного правового вирішення такої ситуації на сьогоднішній день не існує. На думку коментаторів російського законодавства в галузі психіатрії, збереження в обмежено осудної особи здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними робить її відповідальною за виконання медичних призначень. Але як саме така відповідальність може бути реалізована, наразі невідомо, Кримінально-виконавчим кодексом України вона не передбачена. За іншою думкою, в разі невиконання засудженим умов амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або при погіршенні його психічного стану може виникнути необхідність його госпіталізації допсихіатричного стаціонару. Очевидно, що відповідь на подібні ситуації має бути чітко викладена в чинному законодавстві.

Для законодавства зарубіжних країн характерний інститут заходів виправлення і безпеки, що ширше, ніж інститут примусових заходів медичного характеру, що існує в Україні. Заходи безпеки в зарубіжних країнах включають в себе також такі заходи, як превентивне ув'язнення, превентивний заставу, заборона відвідувати питні заклади, інформування про злочинців, керівний нагляд, позбавлення водійських прав, заборона займатися певною професією і тому подібних[xiii]. Так, відповідно до положень англійського Закону «Про психічне здоров’я» 1983 року  кожен має право на дотримання його прав пацієнта за будь-яких умов. Слід зазначити, що англійська доктрина, викладена, зокрема, в статті 131 зазначеного закону, радить максимально утримуватись від застосування заходів ПЗМХ інакше як за умов дотримання згоди пацієнта[xiv]. Це знайшло своє відображення в Законі «Про психічну осудність» 2007 року. Джо та Єш Саманти в своїй праці відзначають, що застосування ПЗМХ в будь-якому випадку встає в суперечку з базовим законом про згоду на лікування[xv].

Ніякого зв’язку між особою лікаря-психіатра, за заявою якого, поданою до суду в порядку статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» було ухвалено рішення про застосування ПЗМХ та спеціалістом, який буде такий огляд проводити законодавчо не встановлено. Це дає можливість для такої особи або її законних представників на реалізацію права на вибір лікаря та лікувальної установи. Держава зобов’язана забезпечити безперешкодну реалізацію такого права. В особи, щодо якої за рішенням суду, що вступило в законну силу, підлягає застосуванню ПЗМХ немає права відмовитись від участі в таких заходах, однак всі інші права пацієнта, в тому числі право на вибір установи та лікаря, які будуть реалізовувати таке рішення існують, що робить поміщення такої особи до медичного закладу поза її вільним вибором апріорі незаконним, що за умови застосування стаціонарної госпиталізації містить в собі ознаки такого злочинного діяння, як незаконне обмеження чи позбавлення волі. На жаль, спеціально-теоретична література також недостатньо дослідила питання реалізації особою, щодо якої за рішенням суду були застосовані спеціальні заходи медичного характеру свого права на вибір, передбаченого медичним законодавством, що викликано недостатнім зв’язком між досліджувачами кримінального права та процесу і національного медичного законодавства.

Підсумовуючи наведене вище пропонується наступне:

1.Законодавчо визнати право осіб щодо яких за рішенням суду застосовуються ПЗМХ на вибір медичного закладу та лікаря, для чого необхідно внести зміни до чинного Кримінального процесуального кодексу України та виклавши спеціальну норму в тексті Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

2.Забезпечити процедуру реалізації права на вибір зазначених вище осіб шляхом розробки та ухвалення змін до Наказу МОЗ України № 397 від 08.10.2001 р. «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади».

3.Внести зміни з метою роз’яснення для практикуючих суддів до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»в частині роз’яснення змісту права пацієнту на вибір та необхідності враховувати це в текстах відповідних рішень та вироків.

 

Література:

 

1.Аргунова Ю.М. Питання примусового лікування обмежено осудних осіб / / Незалежний психіатричний журнал. - 1999. № 4. - С. 41.

2.Біловодський А.В., Міхєєв Р.І. Примусові заходи медичного характеру як соціально-правові та медико-реабілітаційні заходи безпеки. М., 1997.

3.Зайцев О. В. Обмежена осудність у кримінальному праві України. — Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. — Харків, 2006.

4.Каніщев А. В. Обмежена осудність та примусові заходи медичного характеру // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 42–50.

5.Книга Максим Михайлович. Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності : Авториф.дис. ... канд. наук: 12.00.08 –Дніпропетровськ, 2009.

6.Крилова Н.Є., Серебренникова А.В. Кримінальне право сучасних зарубіжних країн (Англії, США, Франції, Німеччині): Навчальний посібник. - М.: Зерцало, 1997. - 224 с.

7.Ленський А.В., Якимович Ю.К. Провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру. - М.: МАУП, 1999. - 444 с.

8.Малиновський А.А. Порівняльне правознавство в сфері кримінального права .- М.: Междунар. відносини, 2002.

9.Мальцев В.В. Категорія "суспільно небезпечну поведінку" і її кримінально-правове значення / / Держава і право. - 1995. № 9.

10.Наумов А.В. Російське кримінальне право. Загальна частина: Курс лекцій. - М.: Видавництво БЕК, 2006. - 358 с.

11.Овчиннікова А.П. Сутність і призначення примусових заходів медичного характеру: Навчальний посібник. - М.: ВЮЗІ, 1977.

12.Смирнов А.В., Калиновський К.Б. Кримінальний процес: Підручник для вузів / За заг. Ред. А.В. Смирнова. - СПб.: Пітер, 2004. - 552 с.

13.Улицький С.Я. Призначення судом примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до душевнохворих / / Соц. законність. 1974. № 6. С.39-41.

14.Jackson Emily Medical law. Text, cases, and materials, Second Ed.Oxford University press.2010, N.Y., USA.

15.Jo Samanta, Ash Samanta. Medical law. Palgrave Macmillan, UK, 2011.

16.Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ: Ін Юре, 2003. — 1196 с.

17.Конвенція Про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування (Р.Ф.,Москва, 28 березня 1997 року).

18.Кримінальний кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131.

19.Кримінальний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88).

20.Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»   ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 4, ст.19 ).

21.Закон України «Про психіатричну допомогу»  ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 19, ст.143 ).

22.Наказ МОЗ України № 397 від 08.10.2001 р. «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади».

23.Сб. Постанов пленумів Верховного Суду Російської Федерації (СРСР, РРФСР) у кримінальних справах / Укл. С.Г. Ласточкіна, М.М. Хохлова. - М.: Проспект, 1999. - С.103-105. (Пленум Верховного Суду СРСР № 13, від 30.11.90 р. «Про судовий розгляд справ, пов'язаних з ізоляцією від суспільства».

24. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування».

25.Лист № 511-550/0/4-13 від 04.04.2013р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

 

 

 

 

 

 

 


[i]Кримінальний кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131

[ii]Кримінальний кодекс України, ст.84, ч.1

[iii]Біловодський А.В., Міхєєв Р.І. Примусові заходи медичного характеру як соціально-правові та медико-реабілітаційні заходи безпеки. М., 1997. С. 21.

[iv]Овчиннікова А.П. Сутність і призначення примусових заходів медичного характеру: Навчальний посібник. - М.: ВЮЗІ, 1977. С.34.

[v]Кримінальний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88)

[vi]Лист№ 511-550/0/4-13 від 04.04.2013р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

[vii]Сб. Постанов пленумів Верховного Суду Російської Федерації (СРСР, РРФСР) у кримінальних справах / Укл. С.Г. Ласточкіна, М.М. Хохлова. - М.: Проспект, 1999. - С.103-105. (Пленум Верховного Суду СРСР № 13, від 30.11.90 р. «Про судовий розгляд справ, пов'язаних з ізоляцією від суспільства»

[viii]Кримінальний процесуальний кодекс України, Ст.242, ч.3

[ix]Каніщев А. В. Обмежена осудність та примусові заходи медичного характеру // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 42–50.

[x]Закон України «Про психіатричну допомогу»  ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 19, ст.143 )

[xi]Наказ МОЗ України № 397 від 08.10.2001 р. «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади»

[xii]Закон України «Оснвои законодавства України про охорону здоров’я»   ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 4, ст.19 )

[xiii]Малиновський А.А. Порівняльне правознавство в сфері кримінального права .- М.: Междунар. відносини, 2002. С. 285-289.

[xiv]Jackson Emily Medical law. Text, cases, and materials, Second Ed.Oxford University press. 2010, N.Y., USA, p.301

[xv]Jo Samanta, Ash Samanta. Medical law. Palgrave Macmillan, UK, 2011, p.369

 
До питання термінологічної визначеності назви міжнародного медичного права
18.01.2014

 «До питання термінологічної визначеності назви міжнародного медичного права»

Автор: Баришніков М.Р.

 

 

Медичне право є унікальною галуззю права, в якій тісно поєднані базові принципи та методи публічного та приватного права, які в силу специфіки правовідносин, що виникають між такими суб’єктами, як пацієнти, медичний персонал та заклади охорниздоров’я, органами управління охороною здоров’я на національному рівні, міжнародними організаціями, такими, як ВООЗ, тощо, потребують комплексного всеохоплюючого врегулювання.

Складності в дослідженні міжнародного медичного права починаються вже з самого права на існування цієї галузі права, яке все ще на теоретичному рівні не визнається цілим рядом дослідників, унікальний, комплексний підхід до врегулювання тісно пов’язанихміж собою публічно-правових та суто приватних правовідносин єдиним комплексом нормативних актів, одночасне застосування притаманних міжнародному публічному та приватному праву методів лише ускладнює загальну картину, в той час, як цінність предмету міжнародного медичного права об’єктивно вимагає його глибокого та всебічного розвитку та дослідження.

Починаючи з часів, колі міжнародна спільнота намагаючись огородити мешканців-некомбатантів та поранених бійців почала розробляти та приймати відповідні конвенції і не закінчуючи, а лише продовжуючи часами  сучасних конвенцій, таких як Декларація відносно медичної освіти, прийнята 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю на Ранчо Міраж (Іспанія, жовтень 1987 р.) та Положенням про медичне дослідження, "телемедицину" та медичну етику, прийнятим 44-ю Всесвітньою медичною асамблеєю в Марбеллі (Іспанія, вересень 1992 року) норми міжнародного медичного права постійно впливали на позитивний розвиток національного медичного законодавства різних країн, сьогодні на черзі України та її законодавство.

Саме рух суспільства по шляху прогресу породжує нові галузі прав, які сьогодні прийнято іменувати галузями четвертого покоління: інформаційне, страхове, спортивне, медичне та деякі інші, які зараз формуються. Розвиток науки та техніки, особливо в галузі медицини, біотехнологій та євгеніки, ставить перед суспільством проблему формування та розвитку медичного права, як самостійної галузі права, що має свій предмет, метод, систему, та саме головне, набір джерел»[i].

Деякі автори визначають міжнародне медичне право з використанням терміну Глобальне право здоров’я, визначаючи, що воно є галуззю, що об’єднує юридичні норми, процедури, всі інституції, що потрібні для забезпечення умов для всіх людей в Світі досягнення максимально можливого рівня фізичного та духовного здоров’я. Ця галузь права має врегульовувати поведінку базових гравців, що здійснюють визначальний вплив на систему охорони здоров’я, включаючи міжнародні організації, уряди, бізнес, асоціації, засоби масової інформації та громадянське суспільство. Механізм цього права має стимулювати інвестиції в дослідження та розвиток, мобілізацію ресурсів, визначення пріоритетів, координацію діяльності, моніторинг прогресу та впровадження стандартів, що маю в першу чергу слугувати досягнення рівності на практиці для найбідніших верств населення в Світі[ii]. Специфікою міжнародного медичного права є наступне:

1. Особливий склад суб’єктів правовідносин, що врегульовуються, а саме: Держави, міжнародні організації, національні медичні асоціації, особи незалежно від громадянства та підданства (апатриди, біпатриди, тощо).

2. Специфікою методів впливу—через встановлення загальних норм в доктрині Міжнародного медичного права та їх імплементації в законодавство та правозастосовну практику окремих країн та паралельне визначення базових прав пацієнтів та медичного персоналу незалежно від рівня сприйняття та імплементації національними законодавствами, наприклад визначення прав на отримання медичної допомоги комбатантами чи загальність вимог щодо проведення щеплень у випадках глобальних епідемій.

3.Окремі норми можуть бути частиною одночасно публічного та приватного права.

4.Тісний взаємний зв’язок доктрини з нормами моралі, релігійними та іншими суспільними правилами та настановами.

Історія виникнення медичного права, як галузі національного права має виключну особливість, що полягає в універсальності норм такого права, що в першу чергу виникло як міжнародне, і тільки згодом зайняло своє місце на національному рівні, як про це свідчать численні джерела норма медичного права. Відбувалосьце в силу тісногозв’язку норм медичного права з загальними нормами гуманітарного, впершу чергу міжнародного гуманітарного права, частиною якого може бути визначено міжнародне медичне право.

         Теоретично, міжнародне медичне право є складовою частиною міжнародного гуманітарного права, щотіснопов’язано з іншими його інститутами та окремими нормами.

На сучасному етапі розвитку найбільше розповсюдження в науці та на практиці набули два терміни: «міжнародне медичне право» та «міжнародне здоров’є охоронне право чи право охорони здоров’я». При цьому обидва терміни широко застосовуються вспеціальній науковій літературі, текстах міжнародних конценцій та назвах спеціалізованих наукових дисциплін для викладання у вищихнавчальних закладах. При цьому слід підкреслити, щопоряд з альтернативним викорситанням зазанчених термінів в науці медичного права існує думка про їх дихотомію, яка полягає в теорії існування обох правових масивів (міжнародного медичного та міжнародного права охорони здоров’я) паралельно, що можливо зумовлено різними предметами та сферою застосування. Погодитись з аргументами на користь такої дихтомії неможна через наступні аргументи:

Міжнародне медичне право (ММП) — це галузь міжнародного права, яка врегульовує міждержавні відносини з питань охорони здоров’я та медицини, встановлення та забезпечення дії стандартів прав людини в галузі доступу та отримання медичної допомоги, в тому числі за особливих умов (війни, природні катастрофи, тощо), медичної освіти та проведення медичних дослідів, формування та імплементації на національному рівні доктрини ММП.Виходячи з цього, джерелами цього прав слід вважати ті міжнародні договори та угоди, які спрямовані, в  першу чергу, на покращення здоров’я народів в мирний час, та, крім цього, на охорону здоров’я людей на випадок війни. В якості єдиного джерела цієї галузі права деякі іноземні автори за звичай вважають Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни. Приділяючи основну увагу аналізу цих конвенцій, вони повністю ігнорують такі важливі документи, як Устав ООН, Устав ВООЗ та інші міжнародно-правові акти[iii]. При цьому, зазначені акти є головними, але далеко не єдиними джерелами. Лоуренс Гостін вбачає мету міжнародного медичного права в забезпеченні необхідних умов для найвищого з усіх можливих рівня забезпечення охорони здоров’я в цілому Світі[iv]. Таким чином, базові потреби людини, що знаходять своє відображення в текстах засадничих актів з прав людини мають превіліювати над політичними потребами та економічною базою.

Вже перші відомі історії права письмові джерела містили норми медичного права. Зокрема, в Хетських законах (параграфи 8-10), Законах Хаммурапі (параграфи 206, 215-225), Танах (Ваикра, 13,15,21) та Вавілонський талмуд. В античному Єгипті розглядали питання причин нанесення травм та шкоди залежно від їх характеру починаючи з 17 сторіччя до Нашої ери. В Римі тіло Юлія Цезаря розтинали після смерті спеціально призначений коронер Антістіус. В Стародівній Греції Гіпократ та інші широко обговорювали судово-медичні питання[v]. В Китаї приблизно в 1236 році в книзі Хсі Ян Лі були викладені процедури, яких треба дотримуватись під час дослідження неприродних смертей.

В 1553 році німецьким імператором Карлом V було проголошено Кодекскаролінгів, де у відповідних розділах було чітко передбачено обов’язкову силу експертних медичних свідоцтвадля суддів при розгляді справ про вбивства, поранення, отруєння, втоплення, тощо. У Франції в період з 1570-1692 років були ухвалені подібні до німецьких закони в сфері судової медицини, що сприяло розвитку судової медицини в якості академічної дисципліни, однак пізніше, в силу корупції судолво-медичного відомства прогрес було призупинено до Французької революції наступного сторіччя.

На теренах СНД М.Н. Малеіной було сформульовано думку про лікарське (медичне, охороноздоровче) право або про право на охорону здоров’я як про комплексну правове утворення, що являє собою «систему нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, що виникають в зв’язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів та наданням лікувально-профілактичної допомоги[vi]. В той же час, деякі автори (О.Шленєв) відмовляються визнавати за медичним правом характер галузі права, а лише галузі національного законодавства, що автоматично означає відмову в праві на життя для міжнародного медичного права[vii].

В країнах колишнього СРСР медичне право як самостійна галузь права розвивається з 1984 року в працях  професора Сергєєва Ю.Д., який є доктором медичних наук та заслуженим юристом, таким чином, ця галузь з самого початку була спільним дітищем юристів та медиків.

Медичне право виникло та первинно розвивалось як галузь міжнародного права.Заходи карантинного характеру,  до яких вдавались країни Європи починаючи з 14 сторіччя призвели до розуміння глобального значення заходів з охорони здоров’я та недопущення розвитку небезпечних епідемій. В ті часи найбільш поширеним заходом була ізоляція. Поступово в європейських країнах  стали утворюватись спеціальні санітарні органи, наприклад в 1348 році у Венеції було створено санітарну раду, в 1448 році перетворену на Санітарне бюро, в 1485 році вже з’явився постійний магістрат  охорони здоров’я, який отримав в 1504 році право карати на смерть осіб, які порушували встановлені правила карантину. На початку 20-го сторіччя в 1903 році в Парижі пройшла міжнародна санітарна конференція, яка прийняла принципове рішення про створення Міжнародного бюро громадської гігієни, потім була утворена Організація охорони здоров’я Ліги націй[viii].

Вже на ранніх етапах розвитку національного права такі пам’ятки феодального законодавства, як Устав князя Володимира Святославовича (X-XIвіки) та Руська Правда (IX-XI) містили норми, що відносяться до лікарняної діяльності, які в цілому відповідала за змістом та рівнем сучасним на той момент розробкам в галузі норм, які врегульовували надання медичної допомоги в інших країнах[ix].

Сучасне міжнародне медичне право активно розвивається, Лукашук І.І. відмічав, що "…В міжнародному праві з’явились нові галузі, які відповідають його новим функціям"[x].

 Перше сторіччя сучасного міжнародного медичного права розпочалось 1851 року  скликанням Міжнародної санітарної конференції, на якій обговорювався комплекс питань, пов’язаних з міжнародним співробітництвом в галузі боротьби з холерою, чумою та жовтою лихоманкою. Наступне сторіччя свідчило про дві основні тенденції: вироблення міжнародно-правових стандартів, методів та підходів, напрацювання спільної нормативної та термінологічної бази які наразі увійшли в доктрину міжнародного медичного права та імплементація норм міжнародного медичного права в  національні законодавства, яке активізувалось разом зі створенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (1951 рік). За перше сторіччя існування було розроблено та впроваджено більше 100 міждержавних та глобальних міжнародних угод сто воно різноманітних аспектів охорони здоров’я, забезпечення прав пацієнтів та медичного персоналу, тощо.

   Шоста сесія Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я (1953р.), дослідивши пропозицію уряду Бельгії про проведення досліджень, пов’язаних з міжнародним медичним правом та порівняльним законодавством в галузі охорони здоров’я, прийняла Резолюцію № 6.40., в якій запропонувала організувати дослідження проблем міжнародного медичного права. Попередня робота була проведена Виконкомом Всесвітньої організації охорони здоров’я, який запросив точки зору багатьох урядів, наукових, громадських  організацій та приватних осіб про необхідність  вивчення проблем міжнародного медичного права. Отримані відповіді свідчили про загальну зацікавленість в дослідження та розробці цієї проблеми.

         47-а конференція Асоціації міжнародного права, яка проходила в Дубровнику (1956 р.) постановила заснувати Комітет з міжнародного медичного права, і рішенням Виконкому Асоціації від 26 жовтня 1956 року такий комітет було утворено, в ряді країн також виникли національні комітети. В Резолюції, прийнятій 47-ю Конференцією Асоціації міжнародного права, стверджувалось, що головна мета міжнародного медичного права полягає в підсиленні юридичних гарантій  більш ефективної охорони жертв озброєних конфліктів, особливо по відношенню до покращення деяких положень Женевських конвенцій 1949 року.

Таким чином, як відмічає Михайлов В.С., головна увага зверталась на доволі вузьку галузь-допомогу жертвам війни, тому нову галузь можна було назвати міжнародним військово-медичним правом. В найбільш концентрованому виді такий погляд на міжнародне медичне право було викладено в доповіді  Комітету  з міжнародного медичного права на Гамбурзькій конференції Асоціації міжнародного права (1960 р.), де зазначалось: «Ця гілка міжнародного права всебічно розвивається на шляху до того, щоб зайняти значне місце в рамках  міжнародного права війни»[xi].

В черговий раз питання про медичне право було поставлене в зв’язку з дебатами навкруги проблем медичної етики та деонтології на IVМіжнародній медико-правовій конференції в Празі в 1977 році. В доповідях на конференції була відзначена специфічність правових норм, які врегульовують діяльність медичних співробітників, що призвело до виступу з боку багатьох вчених-медиків та юристів з пропозицією про виокремлення правових питань медицини в самостійну галузь права—медичне право. На думку Маракушева А.А., Чікіна С.Я. та Кузнєцова В.К. враховуючи важливість медичної етики та медичної деонтології, як особливої професійної категорії, а також виникнення гострих морально-етичних та юридичних питань в галузі  медицини та медичних досліджень, особливо в трансплантації непарних органів, евтаназії та інших проблем, слід підтримати пропозицію вчених про створення спеціальної галузі права—медичного права[xii].

В медичному праві зустрічається цілий набір публічно-правових та приватноправових методів правового регулювання, які дозволяють представити медико-правові відносини у вигляді комплексу правового режиму, а саме медичне право у вигляді комплексної галузі права.

На думку Михайлова В.С., існує велика група  міжнародно-правових норм, що регулює специфічну галузь міжнародних відносин,--відносини між суб’єктами міжнародного права з питань охорони здоров’я людей (як в мирний так і в воєнний час). Сукупність цих норм, на думку вченого, і складає міжнародне медичне право, яке є частиною, галуззю загального міжнародного права. Коло питань міжнародного медичного права, на думку вченого, надзвичайно широкий.  Воно охоплює проблеми як мирного так і військового часу.

Деякі питання охорони здоров’я вже отримали конвенційне закріплення, в деяких випадках, доволі деталізоване (боротьба з особливо небезпечними хворобами, контроль над наркотичними речовинами). Разом з тим  є проблеми, які отримали певні нормативні основи, сформульовані в статутах ООН та ВООЗ. Але поставлені в самій загальній формі; вони вимагають більш детальної та повної розробки конвенційного характеру. До них відносять такі багатопланові питання:  охорона материнства та дитинства, контроль над якістю продуктів харчування, фармацевтичних препаратів, тощо»[xiii].

В той же час, інший автор, Є.В. Гусева  вважає, що право людини на здоров’я може розглядатись як частина галузі міжнародного права—захисту прав людини. Однак, зазначає автор, велика група норм, які врегульовують співробітництво держав в галузі охорони здоров’я та медицини, може бути віднесена до такої галузі міжнародного права, як міжнародне співробітництво по спеціальним питанням. В цей час, вказує Гусева Є.В., співробітництво в сфері міжнародної охорони здоров’я регулюється великою кількістю міжнародних конвенцій, багатосторонніх та двосторонніх угод. Ці норми можливо об’єднати , інтегрувати в одну цілісну правову спільноту, під якою розуміється міжнародне медичне право. Ствердження міжнародного медичного права як комплексної галузі міжнародного права—крок вперед в боротьбі за право людини, це дає більше можливостей для розвитку та наповнення конкретним змістом  поняття одного з основних прав людини—права на здоров’я[xiv].

Історія розвитку міжнародного медичного права добре досліджена в національній юридичній літературі в монографії Михайлова В.С. «Історія міжнародного охороноздоровчого права», щовийшла в 1984 році у Владивостоці[xv].

Як відмічав Дюжиков С.А. Міжнародно-правовий стандарт в галузі охорони здоров’я можливо визначити як найбільш прогресивні міжнародно-правові норми, прийняті уповноваженим міжнародним органом, що закріплюють права та свободи людини в сфері охорони здоров’я, як гарантії забезпечення цього права, форми міжнародного співробітництва, а також пільги для різних категорій осіб. В словниках можливо зустріти визначення медичного права як галузі права, яка має справу із застосуванням медичних знань до правових проблем[xvi]. З цим погоджуються інші автори, зокрема, професор міжнародного публічного права Йовіца Патрногік зазначає, що за необхідності визначити предмет медичного права ним має слугувати медична практика[xvii].

Вже на ранніх етапах розвитку національного права такі пам’ятки феодального законодавства, як Устав князя Володимира Святославовича (X-XI віки) та Руська Правда (IX-XI) містили норми, що відносяться до лікарняної діяльності, які в цілому відповідала за змістом та рівнем сучасним на той момент розробкам в галузі норм, які врегульовували надання медичної допомоги в інших країнах[xviii]. Медицина та права були тривалий час поєднані, наприклад, питання імпотенції та розлучення, стерилізації, вагітності та абортів, питання полових відхилень. Особливого значення це поєднання набуло з моменту початку дії церковних судів та розповсюдження канонічного права.

Сучасне міжнародне медичне право активно розвивається, Лукашук І.І. відмічав, що "…В міжнародному праві з’явились нові галузі, які відповідають його новим функціям"[xix].

Основними шляхами імплементації норм міжнародного медичного права в національне законодавство можливо визначити наступні:

·        "Прямий"--через обов’язкові до виконання рішення Всесвітньої організації охорони здоров’я та Всесвітньої організації праці-організацій, повноправними членами яких є Україна;

·        Опосередкований-шляхом укладання та ратифікації міжнародних угод, які містять зобов’язання для країни в галузі забезпечення права на охорону здоров’я (Угода про надання медичної допомоги   громадянам держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, 27 березня 1997 року-ратифікована із застереженнями 01.06.2000 року, Угода про співробітництво  в галузі охорони здоров’я и медичних наук між Міністерством  охорони здоров’я України та МОЗ Кітайської Народної Республіки, 31 жовтня 1992 року);

·        Доктринальний--через використання базових засадничих ідей та принципів, які розроблені або розробляються світовою спільнотою в галузі медичного права (Рекомендація № R(90)3 Комітету міністрів Ради Європи державам-учасникам  відносно медичних дослідів  на людині. 06 лютого 1990 року на 43-й нараді заступників міністрів);

·        Інституційний-через врахування напрацювань та рекомендацій міжнародних організацій в галузі медичного права, таких, як Всесвітня медична асоціація, Всесвітня Асоціація медичного права, тощо.

 

На жаль, в чинному законодавстві України відсутні будь-які згадки протермін «медичне право», тим більше про міжнародне медичне право.

Лоуренс Гостін та Єлен Тайлор відзначають, що як наслідок швидкої глобалізації, потреба в узгодженій системі глобального медичного права та управління ніколи не була більшою[xx]. Зокрема, в Сполучених Штатах Америки в усіх медичних школах ведеться викладення спеціального навчального курсу Лікарського права (healthlaw)та(mentalhealthlaw). При цьому вибір назви курсу та його наповнення залежить від законодавства та судової практики кожного окремого штату. При цьому, ще в 30-х роках двадцятого сторіччя таке викладання здійснювалось лише в 6.5% медичних шкіл в США, як про це свідчать тодішні досліджувані медичного права Левінсон та Мульбергер[xxi]. Окремі медичні школи, яких на середину 80-х років було лише 13, пропонують курс з психіатрії та права для студентів медиків.

Окремо слід виокремити поняття міжнародного права з медичних помилок (InternationalMedicalMalpracticeLaw), саме йому присвячене дослідження в монографії Дітера Гейзена[xxii]. За його визначенням це—деліктне право, що розглядає випадки відповідальності та процедури притягнення до неї за помилки, припущені під час надання медичних послуг.Автор підтримує позицію про те, що зазначене право поєднує в собі публічноправові та приватноправові аспекти. Міжнародний характер цього права автор знаходить не тільки в наявності в окремих випадках відповідного іноземного елементу, але і в подібності шляхів вирішення проблем в законодавстві багатоьох держав, таких, як Великобританія, Франція, Німеччина, тощо. В Англії це право було започатковано рушенням в справі HeadleyByrnevHeller[1963] 2 ALLER575, HL.  У випадку, якщо лікар має з пацієнтом договірні правовідносини. Він, тим самим є зобов’язаним нести відповідальність за всі маніпуляції прямо або опосередковано зроблені для такого пацієнта та їх наслідки[xxiii]. Апеляційна палата Верховного суду штату Нью-Йорк (США) в своєму рішенні зазначила, що у випадку укладення лікарем угоди з пацієнтом, предметом якої є проведення лікування та не виконав її, він буде відповідальним за порушення договору навіть у  випадку належного надання медичної допомоги на високому рівні[xxiv]. Прикладом цього може слугувати видалення зубу дантистом шляхом «безболісної процедури», якщо в ході її пацієнт мав болісні відчуття.



[i]Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В.М.:2006, Издательство Элит, стор.3.

[ii]Global Health Law: A Definition and Grand ChallengesLawrence O. Gostin and Allyn L. Taylor Oxford Journals Public Health Ethics (2008)Volume 1, Issue 1Pp.  53-63., http://intl-phe.oxfordjournals.org/content/1/1/53.full#ref-list-1

[iii]Михайлов В.С. О содержании и источникахмеждународногомедицинского права. http://law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1130730

[iv]Gostin L. (2007) Meeting the Survival Needs of the World's Least Healthy People: A Proposed Model for Global Health Governance. JournaloftheAmericanMedicalAssociation 298:225–228.

[v]Cyril H. Wecht, MD, JD The History of Legal MedicineJournal of the American Academy of Psychiatry and the Law online33:2:245-251 (June 2005)

[vi]Малеина М.Н.Человек и медицина в современном праве: учебное и практическое пособие. М., 1995. С. 5

[vii]Див.: Е.Шленева Медицинское право. Предмет отряслиЖурнал «Право и жизнь», №26-2000.

[viii]Фёдорова М.Ю. Медицинское право: Учеб.пособие для вузов.-М.:Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2003. Стор.21.

[ix]Колоколов Г.Р., Косолапова Н.В., Никульникова О.В., Основы медицинского права. Курс лекций: учебное пособие для вузов.-М.: Издательство «Экзамен», 2005, стор.16.

[x]Лукашук И.И. Международноеправо.Общаячасть: учеб. Для студентовюрид.фак. и вузов/Изд.3-е, перераб. и доп.-М.: ВолтерсКлувер, 2007.-432 с. Том.1. Общаячасть, стор. IV

[xi]Михайлов В.С. История международного здравоохранительного права. Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1984. С.5,6.

[xii]Маракушев А.А., Чикин С.Я., Кузнецов В.К. Вопросы медицинского права//Здравоохранение Российской Федерации. 1978. № 2 С.14.

[xiii]Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В.М.:2006, Издательство Элит, стор.13-14.

[xiv]Гусева Е.В. Международноемедицинскоеправо—комплекснаяотрасль международного права//В кн.: Актуальные вопросы советского права. Казань, 1985.

[xv]История международного здравоохранительного права. Монография / Михайлов В.С.; Гл. ред.: Сонин В.В. - Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1984. - 188 c.

[xvi]The American Heritage® Medical Dictionary Copyright © 2007, 2004 by Houghton Mifflin Company. Published by Houghton Mifflin Company

[xvii]JovicaPatrnogicInternationalMedicalLaw — NewTrends.International Review of the Red CrossInternational Review of the Red Cross / Volume 11 / Issue 120 /  March 1971, pp 121-129

[xviii]Колоколов Г.Р., Косолапова Н.В., Никульникова О.В., Основы медицинского права. Курс лекций: учебное пособие для вузов.-М.: Издательство «Экзамен», 2005, стор.16.

[xix]Лукашук И.И. Международноеправо.Общаячасть: учеб. Для студентовюрид.фак. и вузов/Изд.3-е, перераб. и доп.-М.: ВолтерсКлувер, 2007.-432 с. Том.1. Общаячасть, стор. IV

 

[xx]Global Health Law: A Definition and Grand ChallengesLawrence O. Gostin and Allyn L. Taylor Oxford Journals Public Health Ethics (2008)Volume 1, Issue 1Pp.  53-63., http://intl-phe.oxfordjournals.org/content/1/1/53.full#ref-list-1

[xxi]Alan R.Felthous Health law and Mental Health law courses in US Medical schools. Bull Am AcadPsychiastry Law, Vol.15, No.4, 1987

[xxii]Dieter,Giesen:International Medical Malpractice Law: acomparative lawstudy of civil liability arising from med.care/by Dieter Giesen. With a foreword by Lord Kilbrandon-Tubingen: Mohr; Dordrecht; Boston; London: Nijhoff, 1988

[xxiii]Dieter,Giesen:International Medical Malpractice Law: a comparative law study of civil liability arising from med.care/ by Dieter Giesen. With a foreword by Lord Kilbrandon-Tubingen: Mohr; Dordrecht; Boston; London: Nijhoff, 1988, P.10, 18

[xxiv]Safian v Aetna Life Ins., 24NYS2d92 (App Div 1940) affd, 286 NY 649, 36NE 2d 692 (1941); 1 D W Louisell S H.Williams SS 8/10/13/01 (refs).

 
Юридическое закрепление статуса ограниченно вменяемых лиц
15.05.2012

 

Понятие «ограниченная вменяемость» в своём юридическом аспекте является относительно новым для национального законодательства Украины. Лишь в 2001 году в Уголовном кодексе Украины (УК Украины) наряду с традиционной для советского уголовного права статьёй о вменяемости появилась ещё одна статья «Ограниченная вменяемость». Согласно упомянутой 21 статьи УК Украины даётся не само понятие ограниченной вменяемости, а лишь содержится понимание ограниченно вменяемого лица, то есть такого, которое во время совершения преступления  вследствие существующего у него психического расстройства не было способно в полной мере осознавать свои действия (бездеятельность) и (или) руководить ими. Ранее, в УК УССР 1922 года содержалась норма о том, что «наказанию не подлежат лица, совершившие преступление в состоянии хронической душевной болезни или временного расстройства душевной деятельности, или вообще в таком состоянии, когда совершившие его не могли давать отчёта в своих действиях…».

 О.В. Зайцев в своей статье «Существо и критерии ограниченной вменяемости» приводит высказывание И.А.Кудрявцева, согласно которым «ограниченная вменяемость—это не состояние промежуточное между вменяемостью и невменяемостью, и тем более не перманентное состояние, обусловленное лишь степенью выразительности психической патологии, а динамический параметр вменяемости, особая зона в середине континуума вменяемости, которая возникает  при некоторой констелляции ситуационных, психопатологических и патоперсонологичных диспозициях».  В то же время, Ситковская О.Д. предлагала, что «… в отношении лиц с психическими дефектами, но ответственных за своё поведение, необходимы наказания в границах ответственности и меры медицинского характера в границах влияния психических аномалий на поведение». В определении ограниченной вменяемости присутствует как медицинский так и юридический аспект (который в свою очередь содержит волевой и интеллектуальный признак)  в комплексе, что вводит проблему ограниченной вменяемости со всеми процессуальными аспектами в  предмет рассмотрения национального медицинского права.

Актуальность проблемы ограниченной вменяемости определяется двумя обстоятельствами. Первое (психиатрическое) состоит в том, что лицо, являющееся объектом применения уголовного права, может иметь психические расстройства, которые не лишают его способности осознавать свои действия и руководить ими. Поскольку эти расстройства относятся к психике, сознанию, что является главным условием решения вопроса относительно вменяемости, они должны быть каким-то образом учтены правосудием. Второе (юридическое) обстоятельство состоит в перманентной тенденции к индивидуализации меры наказания и повышении вследствие этого внимания к субъекту преступления.

Соединение этих обстоятельств определяет главную цель, которая должна быть достигнута введением института ограниченной вменяемости: определить юридические основания и механизмы, через которые судебно-психиатрическая экспертиза может сделать понятным для суда значение болезненных расстройств психики обвиняемого, которые не исключают вменяемости, для решения вопросов его вины и ответственности.

Таким образом, новация уголовного закона привела к появлению нового процессуального статуса лица в уголовном праве—ограниченно вменяемого. Статус этот закреплён частью второй статьи 20 УК Украины, которая указывает на то, что «признание лица ограниченно вменяемым учитывается судом при назначении наказания и может служить основанием для применения принудительных мер медицинского характера». При этом ни о каком перечне таких мер либо порядке, принципах и методах такого учёта речь не идёт.

В то же время, статьёй 204 Криминально-процессуального кодекса Украины (КПК Украины) лишь простое наличие «данных, которые дают основание считать, что обвиняемый во время совершения общественно опасного деяния пребывал в невменяемом либо в ограниченно вменяемом состоянии» даёт право следователю назначить судебно-психиатрическую экспертизу, которая как правило проводится амбулаторно, что делает требования к таким данным чрезвычайно важными уже лишь потому, как наличие их даёт право серьезно ограничить свободу обвиняемого лица. Судебно-психиатрическая экспертиза согласно статье 7 Закона Украины «О судебной экспертизе» проводится исключительно государственными специализированными учреждениями.

Одновременно, действующий УК Украины содержит норму статьи 5, которая корреспондирует положению Конституции Украины о применении обратной силы закона. Согласно пункту 1 данной статьи «Закон об уголовной ответственности, который отменяет преступность деяния, смягчает криминальную ответственность либо иным образом улучшает положение лица, имеет обратную силу во времени, то есть распространяется на лиц, которые совершили соответствующие деяния  до вступления в силу такого закона…». Таким образом, определение статуса ограниченно вменяемого лица и самой ограниченной вменяемости, критериев, достаточных для направления лица на экспертизу касательного его ограниченной вменяемости имеет как теоретическое так и практическое значение для широкого круга лиц, которые проводят досудебное следствие, судебно-психиатрическую экспертизу, осуществляют правосудие и самих привлекаемых к уголовной ответственности лиц, причём вопрос касается и лиц, которые ранее подпадали под действие предыдущего уголовного кодекса.

Безусловно, вводя в уголовный закон нормы о пограничном психическом состоянии, коим является такой признак, как ограниченная вменяемость законодатель действовал с гуманистических позиций, в полном соответствии с современными веяниями в уголовном праве многих стран, в том числе большинства соседних с Украиной. Так, например часть 1 статьи 22  Уголовного кодекса Российской Федерации 1996 года гласит: «Вменяемое лицо, которое во время совершения преступления в силу психического расстройства не могло в полной мере осознавать фактический характер и общественную опасность своих действий (бездействия) либо руководить ими, подлежит уголовной ответственности». В Республике Беларусь определение ограниченной вменяемости содержится в Законе Республики Беларусь от 01.07.1999 N 274-З «О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при ее оказании».

При этом, согласно ч. 2 ст. 22 УК Украины, данное расстройство учитывается судом при назначении наказания (поскольку таких расстройств нет в перечне отягчающих обстоятельств, они могут рассматриваться лишь как смягчающие вину и ответственность) и может служить основанием для назначения принудительных мер медицинского характера. Следует отметить, что механизм учёта судом ограниченной вменяемости при назначении наказания до сих пор остаётся не полностью определённым.В целом доминирует позиция использования этого обстоятельства как такового, что смягчает наказание. Но это не исключает по крайней мере «нейтрального» значения ограниченной вменяемости с точки зрения ответственности виновного.

 Однако очертив новую процессуальную фигуру—ограниченно вменяемого не было уделено достаточного внимания разрешению процессуальных вопросов  и способов осуществления правосудия. Среди неразрешённых в 2001 году вопросов следует назвать перечень мер принудительного медицинского характера, которые могут применятся к ограниченно вменяемым, правила ведения уголовного судопроизводства касательно таких лиц, не были в полной мере выработаны критерии проведения судебно-медицинских экспертиз, задача которых после введения новации усложнилась, вследствие необходимости отвечать вместо одного сразу на несколько вопросов касательно личности подсудимого.

Ведущие юристы и психиатры (Н. С. Таганцев, С. В. Познышев, В. П. Сербский, В. Х. Кандинский и др.), которые в течение многих лет принимали активное участие в подготовке уголовных законов, относились отрицательно к законодательному закреплению категории уменьшенной вменяемости. Поэтому неудивительно, что ни в самом первом уголовном законе советской России («Руководящие начала по уголовному праву РСФСР» 1919 г.), ни в последующих законодательных актах (УК РСФСР 1922 г., УК РСФСР 1926 г., УК УССР 1927 г.) эта проблема не была решена. Российские и отечественные психиатры неоднозначно подходили к проблеме ограниченной вменяемости. Исследователи, отрицающие необходимость его законодательного регулирования, рассуждают примерно так, как это делал A. M. Халецкий в 1934 г.: «Понятие уменьшенной вменяемости и смягчение в связи с этим мер социальной защиты следует считать неверным и с юридической, и с психиатрической точки зрения. Оно ведёт к отступлению на позиции особого рода эквивалентности: чем меньше вменяем, тем меньше и мера социальной защиты». «Однако, — возражал Бруханский, — если бы положить на стол перед одним из многих, кто свысока с психиатрической наукой, лист серой бумаги — и спросить: «что это за бумага — чёрная или белая?» Прибавив к этому: «ты должен мне определённо сказать: чёрная она или белая, и ничего более; заметь себе при этом, что мне это надо знать крайне важно, ибо от этого зависит честь, свобода, будущее; теперь отвечай». В таком положении находится эксперт в случаях пограничных состояний». Халецкий назвал позицию Бруханского путаной. «Бесспорно, — говорит он, между двумя полюсами существуют точки, приближающиеся к середине; во всяком процессе могут быть условно отмечены конец, и начало, и промежуточная стадия. Нет такого явления, к которому нельзя было бы подойти с этой меркой. Однако в практической деятельности мы часто отказываемся от такой не всегда удобной триады»

Длительное время после принятия нового УК Украины понятие ограниченной вменяемости раскрывалось и находило своё урегулирование лишь в Постановлении Пленума Верховного суда Украины №7 от 03 июня 2005 года «О практике применения судами принудительных мер медицинского характера и принудительного лечения», которая заменила аналогичное по своему предмету Постановление №2 от 19 марта 1982 года «О судебной практике по применению принудительных мер медицинского характера».  Уже в преамбуле указанного Постановления Верховный суд честно признаёт, что «поскольку Криминальным кодексом Украины в криминальное право введено понятие ограниченной вменяемости…суды неоднозначно понимают и по-разному трактуют эти нормы…». Пунктом 3 Постановления определяется, что невменяемость, так же как и ограниченная вменяемость относятся к юридическим категориям, поэтому определение лица  таковыми относится к исключительной компетенции суда. Порядок применения к ограниченно вменяемым принудительных мер медицинского характера определён в пункте 7 указанного Постановления.

Таким образом, отличие «ограниченно вменяемого» лица от «невменяемого» и «вменяемого» тем, что лицо в момент совершения преступления не в  полной мере понимало свои действияи руководило ими вследствии наличиствуещего у него психического отклонения, которое ограничивало его интеллектуально-волевые возможности.

В последнее время интерес к процессуальному закреплению статуса ограниченно невменяемых лиц повысился, о чём свидетельствует факт принятия 19 октября 2010 года Постановления Верховной Рады Украины «О принятии за основу Закона Украины о внесении изменений в Криминально-процессуальный и Криминальный кодексы Украины касательно ограниченной вменяемости». Указанным Постановлением был принят за основу Проект Закона № 4521, поданный народным депутатом Украины Мойсиком В.Р., членом Комитета по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности ещё 21 мая 2009 года.

Законопроектом предлагается внести изменения в Уголовный и Уголовно-процессуальный кодекс, среди которых следующие:

·        Ограничить  в статье 94 УК Украины   перечень принудительных мер медицинского характера, которые могут быть примененные к ограниченно вменяемым исключительно предоставлением амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке, что явно сужает перечень таких мер, которые рекомендовалось применять согласно пункту 5 Постановления Верховного суда № 7, которым предлагалось дополнительно применять госпитализация;

·        в список вопросов, которые согласно статье 324 УПК Украины подлежат разрешению судом при вынесении приговора предлагается внести пункт об определении  того, совершил ли подсудимый преступление в состоянии ограниченной вменяемости и существуют ли основания для применения к нему принудительных мер медицинского воздействия;

·        единственным основанием для применения принудительных мер медицинского характера должны стать наличие психиатрической экспертизы и  выводы лечебного учреждения(из имеющихся специализированных трудов по данному вопросу стоит изучить Методические рекомендации «О назначении принудительных мер медицинского характера психическим больным, совершившим общественно опасные деяния);

·        в проекте новой 422-1 статьи УПК Украины разрешены вопросы отмены принудительных мер медицинского характера.

Учитывая вышеизложенное следует поставить несколько вопросов, ответы на которые специалистам в области уголовного права и судопроизводства следует искать совместно с теоретиками и практиками в сфере психиатрии:

1.Максимально точное и ёмкое определение ограниченной вменяемости.

2.Отличие ограниченной вменяемости от вменяемости и невменяемости.

3.Дальнейшее уточнение законодателем процессуального положения ограниченно вменяемого лица на различных стадиях уголовного судопроизводства и исполнения назначенного судом наказания.

4.Унификация психиатрической практики проведения экспертиз ограниченной вменяемости лиц, привлекаемых к уголовной ответственности с одновременной выработкой всё более точных критериев таковой.

Все перечисленные вопросы требуют тесного контакта юристов, который, учитывая актуальность вопроса, должен быть постоянным и взаимным.

 

Использованная литература и источники:

 

1.Криминальный кодекс Украины, ВВР, 2001, №25-26, ст.131.

2.Криминально-процесуальный кодекс Украины, ВВР, 1961, №2,ст.15.

3.Закон Украины «О психиатрической помощи», ВВР, 2000, №19, ст.143.

4.Закон Украины «О судебной экспертизе», ВВР, 1994, №28, ст.232.

5. Закон Украины «Основы законодательства Украины об охране здоровья», ВВР, 1993, №4, ст.19.

6.Постановление Верховного суда УРСР №2 от 19.03.1982г. «О судебной практике по применению принудительных мер медицинского характера».

7.Постановление Верховного суда Украины №7 от 03.06.2005г. «О практике применения судами принудительных мер медицинского характера и принудительного лечения».

8. Зайцев О. В. Сутність та критерії обмеженої осудності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — Вип. 17. — С. 414–418.

9.Зайцев А. В. Категория «уменьшенной вменяемости» и её применение в советском уголовном законодательстве (1917–1948 гг.) // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. — С. 501–506.

10. Каніщев А. В. Обмежена осудність та примусові заходи медичного характеру // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 42–50.

11.Первомайський В. Б., Ілейко В. Р., Цубера А. І., Кригіна Л. О. Призначення примусових заходів медичного характеру щодо психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечні діяння: Методичні рекомендації. — Київ, 1998. — 22 с.

12. Сегай М. Я., Первомайський В. Б. Обмежена осудність: перспективи впровадження // Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. — Київ, 1997. — С. 338–341.

13.Марчак В.Я. Кримінально-правове та психологічне значення і проблеми розмежування неосудності від осудності та обмеженої осудності. Журнал «Боротьба з організованою злочинністю ікорупцією(теорія і практика)» №19,2008.

 

 

Подготовлено: Барышников М.Р.,партнер компании

 
Правове регулювання суррогатного материнства в Україні
01.12.2011

Останніми роками нечисленні українські юристи, що практикують в сфері медичного права звикли до негативних порівнянь норм національного медичного права з передовим міжнародним досвідом в сфері законодавчого врегулювання діяльності з охорони здоров’я. Однак є окремі напрями медичної діяльності, нормативне врегулювання яких в нашій країні не лише не пасе задніх, але за багатьма ознаками в свою чергу саме може слугувати прикладом для інших. Серед таких чільне місце посідає правове регулювання сурогатного материнства в Україні.

Сурогатним материнством є технологія репродукції людини, за якою жінка добровільно погоджується завагітніти з метою виносити та народити біологічно чужу для неї дитину, яка після народження буде віддана її генетичним батькам1. Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ)—це методи терапії безпліддя, за якими окремі або всі етапи зачаття та раннього розвитку ембріонів здійснюються поза організмом. ДРТ включає в себе: екстракорпоральне запліднення та перенесення ембріонов до полосты матки, ін’єкцію сперматозоїдів до цитоплазми ооциту, донорство сперми, донорство ооцитів, сурогатне материнство, преімплантаційну діагностику спадкових хвороб, штучну інсемінацію спермою чоловіка (донора)2.

На жаль, українське законодавство не містить чіткого визначення термінів «сурогатне материнство», «сурогатна мати», однак достатньо докладно врегульовує численні юридичні аспекти, пов’язані з цією специфічною медичною процедурою.

У Великобританії під сурогатним материнством розуміють процес виношування дитини жінкою, яка уклала договір з подружжям, яке не може мати або виносити дітей. В США сурогатна мати-жінка, що добровільного зголосилась виносити дитину та передати її відповідно до умов договору іншій стороні. В Австралії поняття сурогатного материнства розглядається як угода, згідно з якою жінка (сурогатна мати) погоджується виносити та народити дитину для іншої людини/людей, які отримають дитину після її народження3.

Особливістю правовідносин, що виникають стосовно сурогатного материнства є поєднання в них публічно-правових та приватно-правових аспектів, що обумовлюється цінністю життя та здоров’я плода, сурогатної матері, відповідальністю ліцензованих та акредитованих медичних закладів та їх персоналу, докладним врегулюванням здійснення репродуктивних процедур нормами публічного права та індивідуальними умовами угод, що укладаються між учасниками таких процедур, які мають враховувати цілий комплекс індивідуальних особливостей конкретних правовідносин, поєднання яких є унікальним для кожного випадку сурогатного материнства.

Потребує додаткового дослідження перелік прав ненародженого плоду, в яких випадках сурогатна мати має право перервати вагітність, які мають бути взаємні права та обов’язки між сурогатною матір’ю та генетичними батьками, яка межа обміну інформацією між ними, тощо. Слід враховувати, що з точки зору сучасної біології та ембріології людина, як біологічний індивідуум, формується одразу після злиття батьківських полових клітин, коли утворюється неповторний набір генів4.

Регулювання сурогатного материнства в Україні здійснюється нормами медичного, сімейного та цивільного права. Перш за все слід відзначити, що життя людини визнається Конституцією України найвищою цінністю саме по собі. Народження новою людини можливо як природним шляхом, так і за допомогою сучасних медичних технологій, що можуть бути застосовані за визначених в нормативно-правових актах умов. Незалежно від факту застосування тих чи інших медичних технологій кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я5.

Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» визначає, що: «Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров’я України, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці»6.

Законодавець додатково закріпив та розширив конституційну гарантію на охорону здоров’я щодо аспекту права на використання репродуктивних технологій в нормах діючого законодавства. Так, відповідно до положень Цивільного кодексу України повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством7. Позитивними нормами слід визнати положення статей 123 та 136 Сімейного кодексу України, зокрема, відповідно до положень першої з них у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя8. Одночасно, положеннями статті 136 Сімейного кодексу втсанволена подвійна гарнтія від зловживань з боку сорогатної матері, відповідно до якої У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження та чітко та недвозначно визначено, що не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу9. Одночасно в 2005 році було прийнято Закону України «Про заборону репродуктивного клонування людини», яким було унеможливлено використання сучасних медичних технологій для проведення дослідів з клонування людини10.

Комплекс наведених вище норм законодавства України слугує гарантією, що відіграє ключову роль у всьому процесі застосування сурогатного материнства, допомагає уникнути численних кримінальних посягань та виводить Україну в клуб держав з найбільш прогресивним законодавством в сфері застосування допоміжних репродуктивних технологій в світі, про що мова піде далі.

 


 

В 2007 році Кабінетом Міністірв України була затверджена Національна програма «Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року, яка комплексно описуючи процеси, що раніше вже відбувались в українській репродуктивній медицині спіткала долі численних інших програм11. Серед інших заходів на виконання зазначеної програми Міністерство освіти і науки України видало Наказ №44 від 25.01.2007 року «Про затвердження заходів на виконання Державної програми Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року». Питання сурогатного материнства знайшло своє врегулювання в низці підзаконних нормативно-правових актів профільного Міністерства, серед яких:

  • Наказ МОЗ України № 24 від 04.02.97 року «Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення»;

  • Наказ МОЗ України № 579 від 29.11.2004 року «Про затвердження Порядку направлення жінок для проведення першого курсу лікування безплідності методами допоміжних репродуктивних технологій за абсолютними показаннями за бюджетні кошти»;

  • Наказ МОЗ України № 85 від 23.02.2007 року «Про направлення на лікування методами допоміжних репродуктивних технологій за кошти державного бюджету хворих на безплідність жінок за абсолютними показаннями».

Характерною особливістю змісту цих наказів є те, що вони в цілому відповідають на питання про умови застосування методів штучного запліднення та врегульвоують правовідносини сторін—медичного закладу, генетичних батьків, сурогатної матері.

Значним недоліком в національному врегулюванні сурогатного материнства слід визнати договірну базу, вона, незважаючи на існування типових заяв та угод, затверджених відповідними наказами профільного міністерства потребує значного доопрацювання, що не дивно, враховуючи склданий багатосуб’єктний склад та тривалість правовідносин, яки ними вреугльовуються, важливість об’єкту цих відносин—життя дитини та здоров’я сурогатної матері, професійна відповідальність медичного закладу та його персоналу, гарантування належних дій самої сурогатної матері, вільний обмін іфнормацією, тощо.

Протягом всієї історії людства народження дитини завжди залишалось одночасно бажаним та складним дивом. Безпліддя вважалось не тільки хворобою, але й розглядалось в якості злочину та кари одночасно. Ненароджені діти почали отримувати правосуб’єктність спочатку в спадковому праві, а згодом в загальноправовому розумінні.

Проблеми правового регулювання сурогатного материнства одними з перших почали вирішувати за кордоном. Перший випадок сурогатного материнства був зареєстрований в Сполучених Штатах в 1985 році12. Похилого віку жінка виносила дитини своєї дочки через неоперабельність в останньої непрохідності труб13. В СРСР перша дитина з’явилась в Харкові14. Таким чином, навіть на теренах колишнього СРСР Україна була серед піонерів сурогатного материнства, яке вимагає високого рівня підготовки медичного персоналу та використання сучасних медичних технологій.

Комітет Ради Європи з біоетики та штучним методам дітонародження прийняв рекомендації стосовно сурогатного материнства:

  • суворі обмеження із застосування;

  • встановлення переліку припустимих випадків віднесено до сфери компетенції національного законодавства;

  • як правило, сурогатна мати не має отримувати за це винагороду (що не торкається компенсації її витрат на медичну допомогу, додаткове лікування, харчування та втрат заробітку)15.

 

Слід відзначити, що право користування новими репродуктивними технологіями згаданими рекомендаціями надається не «кожній жінці», а виключно гетерогенним парам та виключно з метою терапії безпліддя, а не задоволення своїх «репродуктивних прав»16. Таким чином, доктрина, що використовується в законодавстві ряду країн про право «кожної жінки», не відповідає духу міжнародного права.

За ознакою врегулювання сурогатного материнства країни світу можливо умовно поділити на три групи, які:

  • не визнають та забороняють практику сурогатного материнства (Франція, Німеччина, Італія, Швеція);

  • дозволяють сурогатне материнство в окремих випадках та з обмеженнями правового статусу його учасників (Російська Федерація, країни Центральної Європи);

  • дозволяють сурогатне материнство та встановлюють гарантії для генетичних батьків (Україна).

 

В Російській Федерації, законодавство якої нас цікавить як з метою порівняння так і для визначення шляхів розвитку медичного права в конкретному напрямку в найближчих сусідів, правові аспекти допоміжних репродуктивних технологій визначені в статті 35 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян17, ст.51 та 52 Сімейного кодексу РФ18, ст.16 Федерального закону про акти громадянського стану, Наказом МОЗ РФ «Про застосування репродуктивних технологій (ВРТ) в терапії жіночого та чоловічого безпліддя»19. Слід визнати, що законодавство цієї країни, так само, як групи інших страждає від невизначеності та незахищеності генетичних батьків, чий правовий статус не дає їм повної гарантії на те, що вони принаймні раз в житті побачать свої рідну дитину, після її народження, оскільки сурогатна матір просто має право зареєструвати таку дитину в якості своєї власної без права для генетичних батьків оскаржити таку реєстрації в законному порядку крім випадків встановлення в діях сурогатної матері злочину. Відповідно до ст.51 Сімейного кодексу особи, які надали свою згоду на імплантацію ембріону іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані його батьками лише за умови згоди на це жінки, яка народила дитину (сурогатної матері). Іншим словом, пріоритетне право вирішувати долю дитини належить сурогатній матері20. Слід зазначити, що в США набула широкого розголосу Справа «Бебі М», коли сурогатна мати відмовилась повертати дитину біологічним батькам на порушення умов договору та звернулась за захистом до суду, який став на захист біологічних батьків21. В США після рішення по Справі Dunkin v. Boskey, що була розглянута в 2000 році пари, що не зареєстрували шлюб наділені такими ж правами при використанні сурогатного материнства, що й офіційні подружжя22.

Вперше особливі соціально-психологічні та юридичні проблеми сурогатного материнства розглядались в 1984 році у Великобританії в зв’язку з діяльністю Національного центру «замінного» материнства (цей термін в країнах англосаксонського право використовується щодо позначення сурогатного материнства) у Вашингтоні23. Саме на його замовлення дві англійки за винагороду погодились стати матерями для безплідних американських пар. Цей акт мав свої правові наслідки. В січні 1985 року після народження однією з жінок дитини суд першої інстанції за позовом органу соціального забезпечення ухвалив рішення про затримання новонародженого на кілька діб у пологовому будинку. Суддя Лейті в ході бесід з сурогатною матір’ю виявив відсутність в останньої будь-яких материнських почуттів до новонародженого. В результаті наступних апеляцій генетичного батька дитини Високий суд корони прийняв рішення, яке базувалось на волевиявленні сурогатної матері, яка відмовилась від дитини на користь замовників. В березні 1987 року суд в Стаффорді вирішив питання про залишення двійні на користь сурогатної матері, оскільки остання відмовилась віддати дітей та не взяла гроші24. В тому ж році в США, в штаті Нью Джерсі відбувся суд, підставою для якого також стало небажання сурогатної матері Мері Уайтхед повертати дитину після її народження родині Штернів. Суд ухвалив рішення на користь бездітної родини та позбавив М.Уайтхед батьківських прав, які вона встигла зареєструвати. Верховний суд своїм рішенням підтримав права родин Штернів на опікунство, але надав сурогатній матері право матері-візитеру25.

В Каліфорнії за аналогічних обставин суд ухвалив рішення про відібрання дитини в сурогатної матері та поміщенні її до дитячого притулку. В результаті чого вона була вимушена віддати дитину генетичним батькам26.

В Державі Ізраїль угода про сурогатне материнство має отримати підтримку спеціального комітету, який складається з соціальних робітників, лікарів та релігійних діячів27.

В Австралії в 1994 році було знято ряд обмежень в законодавстві стосовно обмеження використання сурогатного материнства, що дозволило сестрам та кузинам генетичних батьків стати замінними матерями28. В Канаді, штаті Вікторія (Австралія), штаті Нью Гемпшир та Вірджинія (США) угоди про сурогатне материнство не мають юридичної сили, але не заборонені. В Нью Гемпширі сурогатна мати має 72 годин на вирішення питання, чи залишати дитину в себе, у Вірджинії такий час складає 25 діб. Під комерційною угодою в законодавстві цих країн та територій розуміється виношування дитини для інших батьків з метою отримання прибутку, при цьому відшкодування витрат, пов’язаних з цим процесом не враховується29.

Комерційне сурогатне материнство заборонено в Греції, Нідерландах, Норвегії, Швейцарії, Ізраїлі та Іспанії30. Про заборону використання сурогатного материнства з комерційною метою йде мова в Брюссельській декларації Всесвітньої медичної асоціації (1985р.)31.

Підсумовуючи наведене вище, слід визнати, що в цілому інститут сурогатного материнства належним чином врегульований національним законодавством, яке, в багатьох питаннях відповідає найбільш сучасним концепціям, що існують в Світі. На законодавчому рівні виключена небезпека для біологічних батьків, що потенційно, в силу людської природи, загрожує їм в зв’язку з відмовою сурогатної матері віддати дитину, чітко та недвозначно надано право як для батьків, так і для медичного закладу проводити всі пов’язані з сурогатним материнством процедури. Одночасно, подальшому вдосконаленню підлягають питання врегулювання багатосторонніх договірних правовідносин, що виникають між батьками, медичним закладом та сурогатною матір’ю. Проблема відповідальності сурогатної матері за неправдиву медичну інформацію про себе, проведення аборту, неналежні дії, що потенційно можуть призвести до каліцтва майбутньої дитини, відповідальності медичного закладу за підбір сурогатної матері та її повне попереднє медичне обстеження, порядок та умови сплати компенсацій сурогатній матері, тощо. Незважаючи на складність процедури, сурогатне материнство на фоні зростання кількості безплідних родин набуває подальшого розвитку, що змушує медичне право докладно вивчати міжнародний та національний досвід його законодавчого врегулювання та правозастосовчої практики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 Л.К. Айвар, Правовая защита суррогатного материнства, "Адвокат", N 3, март 2006 г.

 

 

3 Пестрикова А.А. Проблемы договора о суррогатном материнстве Гражданское право, 2006.// http://www.juristlib.ru/book_2845.html

 

 

 

 

4 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006, стр.116.

5 Закон України «Про охорону дитинства» Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 30, ст.142, Стаття 6.

6Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 4, ст.19, Стаття 48.

7 Цивільний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356, Стаття 281, частина 7.

8 Сімейний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135, Стаття 123, частина 2.

9 Там саме, Стаття 136, частини 2,5

10 Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини» Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, N 5, ст.111.

11 Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 р. N 1849 «Про затвердження Державної програми “Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року

 

12 Болховитинова С.Л. Этические проблемы новых репродуктивных технологий. Российский государственный медицинский университет. Кафедра биомедицинской этики. Авторский курс лекций. Лекция №7.

13 Суррогатное материнство: за и против//Закон и жизнь. 2000. №7.

14 Московский комсомолец. 2002. 16 февраля.

15 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006, стр.142-144

16 Платформа действий, принятая Четвёртой Всемирной конференцией по положению женщин//Международные конвенции и декларации о правах женщин и детей. М.,1998.С.82

17 Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 года №5487-1//Ведомости СНД РФ и ВС РФ. 1993.№33 Ст.1318

18 Семейный кодекс Российской Федерации от 29 декабря 1995 г.№223-ФЗ, ст.51,52//СЗ РФ 1996.№1.Ст.16.

19 Приказ Минздрава Российской Федерации от 24 апреля 2003 г.№4452 «О применении вспомогательных репродуктивных технологий (DHN) в терапии женского и мужского бесплодия»//Российская газета. 2003. №84

20 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В., Москва 2006, стр.143

21 Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление, защита.М.,2001. С.77-78.

22 Surrogacy and egg donation under California law // http://www.surrogacyiaw.net.

23 Рубанов А.А.Генетика и правовые вопросы материнства в законодательной им судебной практике стран Запада. М.,1998. С.120.

24 Стецовский Ю.И.Совествкая адвокатура. М., С.134-199.

25 Стецовский Ю.И.Право на свободу и личную неприкосновенность. Нормы и действительность. М.,2000. С.388.

26 Бернхардт Р., Трексель Ш., Вейтцель А., Эрмакора Ф. Совет Европы. Парламентская Ассамблея. Доклад о соответствии правового порядка в Российской Федерации нормам Совета Европы. Страсбург, 1994 07 октября.

27 Алена Нариньяни «Мировая практика суррогатного материнства»// http://www.ru-med.ru/subscribe/sur80.shtml

28 Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. СПб.,1999.С.336.

29 Bagehof W. The English Constitution||The Collected Works of Walter Bagehof. Ed.by Norman St. John. Stevas. Vol.5. L.,1974/ P.204-206.

30 Иваева Э.А. Проблемы реализации продуктивных прав человека в Российской Федерации на примере суррогатного материнства: Дисс….канд.юрид.наук. М.,2004. С.53-72.

31 Естественные права человека. . Сборник материалов Семинара Московской Хельсинской группы «Права человека». Выпуск 5/Под. Ред.Л.И.Богораз. М.,2003.С.88.

Максим Барышников, адвокат, партнер

 
Конституційне закріплення права на охорону здоров’я. Порівняльний аналіз конституційної практики
01.12.2011

Право на охорону здоров’я завжди було предметом жвавих дискусій як щодо його змісту, так і щодо шляхів та гарантій його реалізації. Практика іноземних країн в питанні конституційного закріплення права на охорону здоров’я суттєво різниться. Умовно можливо поділити країни на такі, конституційні акти яких містять в своєму складі право на охорону здоров’я та такі, які такого права не містять. Іншою класифікуючою ознакою може слугувати коло суб’єктів, які наділені таким правом, чи віднесено воно до базових та невід’ємних (природних) прав людини чи міститься в переліку позитивних прав, які складають правовий статус громадянина (підданого).

Невірною представляється точка зору про те, що начебто рівень захисту та реалізації конкретного конституційного права безпосередньо залежить від способу та об’єму його закріплення в конституційних актах. Надзвичайно важливим є спосіб, форми та методи розкриття та реалізації конституційної норми в національному законодавстві конкретної країни, правозастосовча практика та гарантії на чесний та неупереджений судовий захист у випадку порушень.

Одним з положень чинної Конституції України, що стосується прав всіх без виключення мешканців країни є Конституційна норма, яка встановлює право на охорону здоров’я. Ця норма викладена в кількох статтях Конституції України. Вже в статті 3 зазначається, що життя і здоров’я людини визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Більш докладніше право на охорону здоров’я розкривається в змісті статті 49 Конституції України, згідно з якою:

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя".

Всього в Конституції України термін "здоров’я" використовується 20(!) разів, що явно свідчить про надзвичайно велике значення, яке надає Констиуція встановленню та захисту права на охорону здоров’я в усіх його складних аспектах. Питання полягає в тому, чи є норма національної Конституції про охорону здоров’я достатньою та юридично бездоганною? Як впливає редакція на її правозастосовчу практику? Для того, щоб дати відповіді на ці питання, слід провести порівняльний аналіз конституційних норм про охорону здоров’я України та інших країн. Такий аналіз дасть нам відповідь на питання про те, чи існує потреба при зміні редакції окремих статей Конституції України змінити базову норму, яка встановлює право на охорону здоров’я в Україні.

Невипадково в одному з виступів Верховного комісара ООН з прав людини, Мері Робнісон було зазначено: "Право на здоров’я не означає право бути здоровим також це не означає, що уряди незаможних країн мають створювати коштовні служби охорони здоров’я, для яких них нема ресурсів. Але воно вимагає від урядів та державних органів розробити політику та скласти плани дій, які призведуть до наявності доступної медико-санітарної допомоги для всіх в найкоротший за можливістю час. Забезпечення цього є завданням, що стоїть перед Спільнотою в галузі прав людини так и перед спеціалістами з охорони громадського здоров’я"1.

Питання визначення об’єму медичної допомоги, надання якої згідно з Конституцією України гарантується Державою безкоштовно та переліку тих медичних послуг, які можуть надаватись на платній основі, є актуальним та економічно вмотивованим. Кілька років тому національна медицина вже спробувала вирішити питання шляхом запровадження переліку тих медичних послуг, які можуть надаватись на платній основі, що призвело до великого скандалу, який завершився рішенням Конституційного суду. Суд підтвердив свою репутацію негативного законодавця. Старі норми були скасовані, а нові досі не вироблені через нерішучість, байдужість або острах повторної заборони. Невизначеність щодо об’єму безкоштовної медицини безумовно не є першопричиною, але слугує потужним локомотивом корупції в галузі охорони здоров’я. Це робить проблему вироблення критеріїв, обсягів та дефініцій в галузі безкоштовної медицини та безкоштовних медичних послуг нагальною, такою, що вже позавчора не могла чекати.

Нез’ясованим залишається термін “медична допомога” він вдруге застосовується лише в Конвенції МОП “Про медичну допомогу та допомогу у випадку хвороби” N 130, але в згаданій Конвенції відсутнє визначення цього терміну. Слід звернутись також до Рішення Конституційного суду N 15-рп/98 від 25 листопада 1998 року, в якому констатується, що “зміст поняття “медична допомога” Конституція України не розкриває”. Відсутнє його визначення також в Основах законодавства України про охорону здоров’я та інших нормативних актах. Однак у медичній науці поняттям “медична допомога” переважно охоплюється лікування, профілактичні заходи, які проводяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт. Зміст близького до “медичної допомоги” поняття “медична послуга” до цього часу залишається невизначеним не тільки в нормативних актах, але і в медичній літературі. З часу ухвалення рішення Конституційним судом офіційного визначення цих термінів досі не з’явилось.

В Законопроекті 2649-1 від 21.02.2005 “Про права пацієнтів”, поданий депутатами Симоненком П.М., Сіренком В.Ф., Лободою М.В., ст.1. "медична допомога" визначається, як лікувально-профілактичні і реабілітаційні заходи, здійснювані при виношуванні вагітності, пологах, хворобах, травмах. Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Надалі в нормі Конституції йде мова про те, що невідома нікому “медична допомога” в державних та комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно, отже не дивним є факт, що для визначення цієї безкоштовності знадобилось рішення Конституційного Суду України. Взагалі “безкоштовна медицина” з’явилась на початку 20-го сторіччя в ті часи, коли значний відсоток витрат припадав на заробітну платню медичних співробітників, однак зараз сучасна медицина використовує надзвичайно складні та цінні апарати та технології; сучасні медикаменти є результатом надскладних та дорогих розробок і просто не можуть бути дешевими, бо це вб’є галузь виробничої фармацевтики. Цікавою була думка МОЗ Украни, надана в розпорядження Конституційного суду: “сутність терміна “безоплатність медичної допомоги”, на думку Міністерства охорони здоров’я України, вичерпується відсутністю безпосереднього розрахунку пацієнта за одержану послугу не лише в момент, а й до та після її надання. В цьому разі витрати на медичну допомогу відшкодовуються за рахунок бюджету, страхових фондів або інших джерел, визначених законодавством”. В своєму Рішенні Конституційний Суд виходив з неможливості встановлення на підставі діючого законодавства основних “конституційних” термінів в галузі охорони здоров’я та постановив наступне: “положення частини третьої статті 49 Конституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом”. При розгляді в першій частині тлумачення безоплатності медичних послуг нерозглянутим залишилось питання, яке будь-який юрист ставить, при вивченні суб’єктивного права, а саме – яким є коло вповноважених суб’єктів, якщо право на безкоштовне отримання медичної допомоги закріплене в Конституції України.

Стаття 49 Конституції України недвозначно закріплює, що “кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”. Конституційні права, що закріплені в Другому розділі Конституції України, умовно можливо поділити на кілька груп, одні права надаються всім (право на охорону здоров’я, тощо), інші-лише визначеному колу суб’єктів ("кожен громадянин…").

При цьому невизначеним є те, хто саме цей “кожен”—громадянин України, іноземний громадянин, апатрід чи біпатрід, особа без громадянства. Провівши аналіз нормативно-правових актів з питань правовго положення іноземців та численних міждержавних та міжнародних актів, конвенцій, угод стає зрозумілим, що норми Конституції щодо охорони здоров’я стосуються всіх осіб незалежно від їх громадянства чи відсутності такого. Але питання їх безоплатності набагато складніше. Все є зрозумлим стосовно громадян України. що мешкають в країні, саме для них в першу чергу "у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно" (Конституція України. стаття 49.)

До іноземців слід відносити як осіб із визначеним іноземним громадянством/підданством (іноземні громадяни) так і осіб без визначеного громадянства (апатріди), окремо слід визначитись з особами з подвійним та більше громадянством (біпатріди), особливо, якщо одним з громадянств є українське. Додатково ускладнює питання те, що всі без виключення іноземці в широкому сенсі можливо поділити на тих, хто має дипломатичний статус, тих хто тимчасово перебуває на території країни (туристи, тощо) та тих, хто постійно мешкає в країні, маючи при цьому дозвіл на постійне проживання в Україні, а також біженців. Закон України "Про основи законодавства України про охорону здоров’я” 19 листопада 1992 року в статті 11 визначає, що "права та обов’язки в галузі охорони здоров’я іноземних громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами". Визначальним безумовно є конституційний принцип, викладений в ст.26 Конституції України: "іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України,  за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України". До осіб, перелічених вище Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" додає осіб, яким надано статус біженця в Україні. Має певні особливості статус осіб, які ще не отримали статус біженця, але стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Документом, який підтверджує цей статус є Довідка, оформлена з дотриманням вимог, викладених в Наказі Державного комітету у справах національностей та міграції № 21 від 14.04.2004 року. Вони згідно з ст.20 Закону України "Про біженців" мають право на медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України. Органом, який має визначити окремий порядок надання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця є згідно з ст.5 Закону України "Про біженців" Кабінет Міністрів України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, як визначено в Ст.11 "Основ законодавства України про охорону здоров’я", користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки в галузі охорони здоров’я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України. Невирішеним є питання про тих, хто хоч і постійно, але незаконно проживає в країні, відмова в наданні медичної допомоги щодо них містить відомі ознаки кримінального злочину, але питання про оплату такої допомоги норми "Основ" не містять.

Всім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога надається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів Українию, як це визначено в статті 10,п.2. Закону України "Про правовий статус іноземців та осбі без громадянства". Кабінет Міністрів тричі повертався в своїх рішеннях до питання про оплату медичної допомоги, яка була надана іноземцям та особам без громадянства. Спочатку в Постанові КМУ від 17 вересня 1996 р. N 1146 "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" було встановлено, що з 1 жовтня 1996 р. надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством. Термін "праця" в консульствах та посольствах не знайшов свого тлумачення, що потенційно може призвести до виникнення численних питань. Друга Постанова КМУ від 28 січня 1997 р. N 79 "Про затвердження Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України" містить докладні правила щодо надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства. Всі вони, крім іноземців, які постійно проживають в Україні, а також осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця в Україні, та особи, які в установленому порядку отримали статус біженця в Україні мають у разі відсутності медичної страховки самостійно оплачувати надану медичну допомогу. При цьому вони мають право звернутись за екстреною медичною допомогою до будь-якого державного та комунального закладу охорони здоров’я України. Вся інша, крім екстренної, медична допомога сплачується шляхом укладення Договору страхування з надання медичної допомоги із страховиками України або безпосередньо до каси медичного закладу, який надав допомогу. Розмір плати за надану іноземцям медичну допомогу має визначатись закладами охорони здоров’я України, які її надали, у розмірі не меншому, ніж фактичні витрати. При цьому, кожний випадок надання медичної допомоги іноземцям підлягає обов’язковій реєстрації у тому закладі охорони здоров’я України, який її надав. Тарифи на екстрену медичну допомогу встановлюються зігідно з Порядком встановлення цін (тарифів) на екстрену медичну допомогу, що надається іноземним громадянам державними та комунальними закладами охорони здоров’я України, який був затверджений Наказом МОЗ України N 328 від 11.11.97. Базою для визначення вартості екстреної медичної допомоги, наданої іноземним громадянам, є розрахунок валових витрат.

З точки зору практичної реалізації конституційного права важливим є розуміння змісту Постанови від 17 вересня 1997 р. N 1021 "Про вдосконалення Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України".

Таким чином, питання врегулювання питаннь надання безоплатної чи платної медичної допомоги таким групам суб’єктів, як іноземці чекають свого комплексного вирішення.

Конституція Республіки Беларусь в другому Розділі "Особистість, суспільство, держава" містить окрему статтю, присвячену праву на охорону здоров’я, в ній викладене наступне: "Громадянам Республіки Беларусь гарантується право на охорону здоров’я, включаючи безкоштовне лікування в державних закладах охорони здоров’я. Держава створює умови для доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Право громадян Республіки Беларусь на охорону здоров’я забезпечується також розвитком фізичної культури та спорту, заходами по оздоровленню навколишнього середовища, можливістю користуватись оздоровчими закладами, удосконаленням охорони праці"2.

Повноваження стосовно встановлення та забезпечення права на охорону здоров’я в Сполучених Штатах надані окремим Штатам та їх конституційним законам згідно з параграфом 10 1-ої поправки до Конституції США (Білль про права), який визначає, що всі повноваження, не надані Конституцією США та користування якими не заборонено штатам залишаються за штатами або народом3. Враховуючи той факт, що Конституція США серед повноважень Федерального центру не згадує про сферу охорони здоров’я логічна норма вказує на те, що охорона здоров’я знаходиться у сфері виключних повноважень штатів.

Конституція Японії 1947 року пішла шляхом не встановлення окремого конституційного права на охорону здоров’я, а одразу визначила обов’язки Держави в сфері охорони здоров’я. В Розділі, де йде мова про права та обов’язки народу містить Статтю 25, згідно з якою: "В усіх сферах життя Держава повинна вживати зусиль для підвищення та подальшого розвитку громадського благополуччя, соціального забезпечення, а також народного здоров’я"4.

Автори Конституції Італійської республіки недвозначно віднесли право на охорону здоров’я до невід’ємних природних прав людини незалежно від її громадянства чи підданства. Стаття 32 Конституції Італії зазначає. що "Республіка охороняє здоров’я, як основне право особи та основний громадський інтерес та гарантує безкоштовне лікування для малозабезпечених"5. В частині другій цієї статті йде мова про медичні досліди та різноманітні медичні процедури та права учасників таких дослідів та пацієнтів стосовно таких процедур: "жоден не можу бути підданим певним медичним заходам, інакше як на підставі закону. При цьому закон в жодному разі не може порушувати кордони, які продиктовані повагою до особи"6.

Найбільш близька до української є модель конституційної норми про встановлення та забезпечення права на охорону здоров’я, яка міститься в Конституції Російської Федерації 1993 року. Конституція РФ визнає право на охорону здоров’я та медичну допомогу за всіма особами незалежно від факту громадянства. Встановлено право громадян на отримання безкоштовної медичної допомоги за рахунок коштів відповідного бюджету та інших надходжень. Третя частина статті 41 цієї конституції містить санкцію у вигляді відсильної норми: "Приховування посадовими особами фактів та обставин, які створюють загрозу для життя та здоров’я людей тягне за собою відповідальність згідно з федеральним законом"7.

Слід пам’ятатати, що в Конституції СРСР 1936 року було визначено, що встановлення загальних начал в галузі охорони здоров’я належить до виключної компетенції СРСР в особі вищих органів державної влади та управління8. Одночасно до основних прав громадян СРСР було віднесено право на матеріальне забезпечення в похилому віці, а також у випадку хвороби та втрати працездатності, яке забезпечувалось серед іншого безоплатною медичної допомогою працюючим, тощо9.

З тексту цієї норми витікає, що питання затвердження засад державної політики в галузі охорони здоров’я було віднесено не до компетенції союзних республік, на які лише покладався обов’язок виконувати затверджені норми. Жодних правил щодо розділення компетенції органів державної влади та органів управління в конституційній нормі визначено не було. В умовах тогочасної Конституції та практики державного життя це фактично означало відсутність чітких меж компетенції органів виконавчої та законодавчої влади в галузі охорони здоров’я. Окремого права на охорону здоров’я Конституція не містила, а розглядала таке право як складове права на матеріальне забезпечення. Але на відміну від останнього, право на охорону здоров’я не може виникати лише за певних умов (в похилому віці, а також у випадку хвороби та втрати працездатності), що призводило до повної монополії зазначених вище органів державної влади на вирішення питання коли, кому і в якому розмірі надавати реальну можливість на реалізацію права на охорону здоров’я. Невідомою була и доля непрацюючих у випадку завхорювання чи потреби в медичній допомозі, вони право на її отримання згідно з нормою Конституції СРСР 1936 року не отримували. Крім викладеного вище, реалізація права на охорону здоров’я також була обмежена за суб’єктним складом, таким право потенційно могли коритсуватись не всі людські істоти, а лише громадяни СРСР. Питання з отриманням медичної допомоги іншими особами іноземцями, особами без визначеного громадянства чи позбавленими громадянства залишалось невирішеним.

Загальний підхід більшовиків до держави був не просто далеким від поширеної на Заході концепції правової держави, але прямо протирічив їй. Державі жодним чином не приписувалось охороняти права чи свободи громадян, навіть якщо річ йшла про представників "трудящих класів", на словах вони були гарантовані. Але насправді, жоден індивід не мав права вимагати їх від держави, бо діяв примусовий колективізм в коритсуванні правами. Відповідно до цього, перше місце серед зафіксованих Конституцією прав займали соціально-економічні: на працю, на матеріальне забезпечення на випадок хвороби та втрати працездатності. Це були не стільки індивідуальні права, скільки напрямки державної соціальної політики. Гарантії цих прав спирались лише на державні заходи, які виключиали будь-які приватні системи (страхування, санаторіїв, тощо)10.

Конституція СРСР 1977 року вже містила спеціалізовану статтю 42 "Громадяни СРСР мають право на охорону здоров’я". В згаданій статті визначалось, що "це право забезпечується безплатною кваліфікованою медичною допомогою, що надається державними закладами охорони здоров’я; розширенням мережі закладів для лікування і зміцнення здоров’я громадян; розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням; розгортанням наукових досліджень, спрямованих на запобігання та зниження захворюваності, на забезпечення довголітнього активного життя громадян"11. Норма статті 42 Конституції СРСР 1977 року також обмежувала коло суб’єктів права на охорону здоров’я громадянами СРСР. За умов поширеної практики відмов та штучних позбавлень громадянства це призводило до появи цілої групи осіб, які залишались поза межами розгалуженої вже на той момент системи закладів охорони здоров’я. Текст статті 42 був явно переобтяжений нормами-принципами, або навіть гаслами та не містив достатньо гарантій їх виконання.

Конституція СРСР недвозначна визначала, що право на охорону здоров’я можливо реалізувати лише в єдиній системі закладів охорони здоров’ядержавній: "В СРСР діють і розвиваються державні системи охорони здоров’я…"12.Здійснення програм з охорони здоров’я за ст.132 Конституції СРСР 1977 року було покладено на Кабінет (Раду) Міністрів СРСР разом з республіками.

Конституція України 1978 року містила в своєму складі статтю 40, текст якої відтворював текст статті 42 Конституції СРСР, прийнятої роком раніше, а саме: "Громадяни УРСР мають право на охорону здоров’я. Це право забезпечується безплатною кваліфікованою медичною допомогою, що надається державними закладами охорони здоров’я; розширенням мережі закладів для лікування і зміцнення здоров’я громадян; розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням; розгортанням наукових досліджень, спрямованих на запобігання та зниження захворюваності, на забезпечення довголітнього активного життя громадян"13.

Конституція Королівства Нідерландів промульгована 17 лютого 1983 року в статті 22 зобов’язує владу країни вчиняти кроки до забезпечення здоров’я населення. Це конституційне положення знайшло свої поширювальне тлумачення та доповнення в нормах Закону від 15 листопада 2005 року, яким було доповнено Загальний Закон "Про рівність в доступі до лікування" щодо заборони дискримінації в процессі надання медичної допомоги та в статті 646 Книги 7 Цивільного кодексу від 16 березня 2006 року14.


 

Конституція Іспанії, прийнята 6 грудня 1978 року з доповненнями від 27 серпня 1992 року в саттті 43 встановлює право на охорону здоров’я та отримання медичної допомоги без дискримінації и викладена в наступній редакції:

"(1) Визнається право на охорону здоров’я.

(2) Це зобов’язує органи державної влади організовувати та забезпечувати систему охорони здоров’я та гігієни через встановлення запобіжних засобів та забезпечення надання необхіднї медичної допомоги та турботи. В законодавстві мають бути встановлені права та обов’язки в цих відносинах. |утвердиться|

(3) Органи державної влади мають заохочувати медичну просвіту, фізкультуру та спорт. Також вони повинні забезпечити адекватну поведінку"15.Згідно зі статтею 148 цієї ж Конституції до виключної компетенції Держави віднесено прийняття законодавства та координацію зусиль в галузі охорони здоров’я, врегулювання фармацевтичної діяльності та охорони навколишнього природного середовища.

Конституція Республіки Польща від від 2 квітня 1997 року містить ряд положень в галузі охорони здоров’я, до яких крім звичайних норм про недискримінацію можливо віднести наступні:

Стаття 39: "Ніхто не може бути підданим науковому, в тому числі медичному, експерименту інакше як за його вільною згодою".

Стаття 68:

  1. Всі люди мають право на охорону здоров’я.

(2) Органи державної влади повинні гарантувати всім особам незалежно від їх матеріального стану, рівний доступ до медичних послуг, що фінансуються суспільними фондами. Умови та способи надання таких послуг мають визначатись законодавством.
(3)Органи державної влади мають забезпечувати особливий догляд за дітьми, вагітними, інвалідами та старими
|.
(4) Органи державної влади зобов’язані боротись з небезпечними епідеміями та захищати населення від негативного впливу від забруднення навколишнього природного середовища на стан здоров’я населення.
(5) Органи державної влади мають заохочувати розвиток фізкультури, особливо серед дітей та молоді"
16.
Враховуючи особливості національних правових ситем слід відзначити, що в країнах, в яких відсутня писана Конституція фіснують базові закони стосовно встановлення права на охорону здоров’я, так в Державі Ізраїль така норма міститься в Законі 1996 року "Про права пацієнта", в Розділі 3 якого відзначається, що:

"(a) Кожна людина, яка потребує медичної допомоги|обережності| має право отримати|прийняти,одержати| її відповідно до всіх законів, правил, умов|станів| і угод|домовленостей|, в будь-який|даний| час в Ізраїльській системі охорони здоров'я.
(b) В критичному випадку людина має право отримати
|прийняти,одержати| медичну допомогу беззастережно"17.

Європейський Союз в пункті 1 статті 152 (колишня 129) Амстердамської угоди від 2 жовтня 1997 року підкреслив велике значення, яке він надає встановленню та захисту права на охорону здоров’я в Європейському союзі зазначивши, що "Високий рівень захисту здоров’я населення має бути забезпечений шляхом визначення та імплементації політики та діяльності Співтовариства"18.

Слід відзначити, що в більшості країн Світу право на охорону здоров’я є конституційним, редакція такої конституційної норми різниться, на фоні чого українська конституційна норма, що викладена в кількох статях національної конституції може бути визнана вдалою та повною за деякими виключеннями. Стосовно реалізації конституційної норми в законодавстві та встановленню дієвих гарантій щодо її реалізації Україна має пройти довгий шлях, серед пунктів якого прийняття нового базового закону про охорону здоров’я, законодавства про приватну медицину та права пацієнтів, цивільно-правові особливості врегулювання договірних відносин між пацієнтами, медичними закладами та медичним персоналом, становлення страхової медицини, тощо.

1 "Здоровье и права человека" ВООЗ, Выпуск No. 1, июль 2002 г. "25 вопросов и ответов о здоровье и правах человека" Франция.

 

 

2 Конституція Республіки Беларусь 1994 року, ст.45

3 Конституція США 1787 року, Поправка 1, Ст.X.

4Конституція Японії від 3 травня 1947 року, Ст.25. http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/constzs/japan.htm

5Конституція Італійської Республіки, ст.32 / Пер. с итал. Л. П. Гринберга // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л А. Окунькова. — М.: Издательская группа ИНФРА-М—НОРМА, 1997. — С. 423—450.

6 Там же.

7Конституція Російської Федерації 1993 року, ст.41. http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/const/const.txt

8 Конституція СРСР 1936р., ст.14, п.т.

9 Конституція СРСР 1936р., ст.120

10 Баглай М.В. Конституционнное право Росийской Федерации.Учебник.-М.,ИНФРА-М.1998,с.49.

11 Конституція СРСР 1977р., ст.42

12 Конституція СРСР від 01.10.1977 р. Ст.24.

13 Конституція УРСР від 20.04.1978 р.Ст.40.

14 IDHL, 2004, 55, Neth. 04.044 http://www.overheid.nl/op/index.html

15 http://www.congreso.es/funciones/constitucion/indice.htm The Spanish Constitution. Approval by national referendum: 6 December 1978. Entry into force: 29 December 1978. Consolidated up to the amendment of 27 August 1992.

16 http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/pl00000_.html Constitution of the Polish Republic. Text dated 2 April 1997. (Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 16 July 1997, No. 78, pp. 2413-2470, Text No. 483)

18 Treaty of Amsterdam amending the Treaty on European Union, the Treaties establishing the European Communities and certain related acts, signed at Amsterdam, 2 October 1997. Official journal of tbe European Communities, No. C 340, 10 November 1997, pp. 1-308

Максим Барышников, адвокат, партнер

 
Імплементація норм міжнародного медичного права в медичне законодавство України
01.12.2011

1.Нарис.

 

Медичне право є одним з небагатьох галузей права, яке пройшлов своєму розвитку нетиповий шлях--народившись міжнародним воно стало з часом національним.

Починаючи з часів, колі міжнародна спільнота намагаючись огородити мешканців-некомбатантів та поранених бійців почала розробляти та приймати відповідні конвенції і не закінчуючи, а лише продовжуючи часами сучасних конвенцій, таких як Декларація відносно медичної освіти, прийнята 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю на Ранчо Міраж (Іспанія, жовтень 1987 р.) та Положенням про медичне дослідження, "телемедицину" та медичну етику, прийнятим 44-ю Всесвітньою медичною асамблеюю в Марбеллі (Іспанія, вересень 1992 року) норми міжнародного медичного права постійно впливали на позитивний розвиток національного медичного законодавства різних країн, сьогодні на черзі України та її законодавство.

Саме рух суспільства по шляху прогресу породжує нові галузі прав, які сьогодні прийнято іменувати галузями четвертого покоління: інформаційне, страхове, спортивне, медичне та деякі інші, які зараз формуються. Розвиток науки та техніки, особливо в галузі медицини, біотехнологій та євгеніки, ставить перед суспільством проблему формування та розвитку медичного права, як самостійної галузі права, що має свій предмет, метод, систему, та саме головне, набір джерел»1.

Як відомо, в країнах колишнього СРСР медичне право як самостійна галузь права розвивається з 1984 року в працях професора Сергєєва Ю.Д., який є доктором медичних наук та заслуженим юристом, таким чином, ця галузь з самого початку була спільним дітищем юристів та медиків.

Медичне право виникло та первинно розвивалось як галузь міжнародного права. Шоста сесія Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я (1953р.), дослідивши пропозицію уряду Бельгії про проведення досліджень, пов’язаних з міжнародним медичним правом та порівняльним законодавством в галузі охорони здоров’я, прийняла Резолюцію № 6.40. в якій запропонувала організувати дослідження проблем міжнародного медичного права. Попередня робота була проведена Виконкомом Всесвітньої організації охорони здоров’я, який запросив точки зору багатьох урядів, наукових, громадських організацій та приватних осіб про необхідність вивчення проблем міжнародного медичного права. Отримані відповіді свідчили про загальну зацікавленість в дослідження та розробці цієї проблеми.

47-а конференція Асоціації міжнародного права, яка проходила в Дубровнику (1956 р.) постановила заснувати Комітет з міжнародного медичного права, і рішенням Виконкому Асоціації від 26 жовтня 1956 року такий комітет було утворено, в ряді країн також виникли національні комітети. В Резолюції, прийнятій 47-ю Конференцією Асоціації міжнародного права, стверджувалось, що головна мета міжнародного медичного права полягає в підсиленні юридичних гарантій більш ефективної охорони жертв озброєних конфліктів, особливо по відношенню до покращення деяких положень Женевських конвенцій 1949 року.

Таким чином, як відмічає Михайлов В.С., головна увага зверталась на доволі вузьку галузь-допомогу жертвам війни, тому нову галузь можна було назвати міжнародним військово-медичним правом. В найбільш концентрованому виді такий погяд на міжнародне медичне право було викладено в доповіді Комітету з міжнародного медичного права на Гамбурзькій конференції Асоціації міжнародного права (1960 р.), де зазначалось: «Ця гілка міжнародного права всебічно розвивається на шляху до того, щоб зайняти значне місце в рамках міжнародного права війни»2.

В черговий раз питання про медичне право було поставлене в зв’язку з дебатами навкруги проблем медичної етики та деонтології на IV Міжнародній медико-правовій конференції в Празі в 1977 році. В доповідях на конференції була відзначена специфічність правових норм, які врегульовують діяльність медичних співробітників, що призвело до виступу з боку багатьох вчених-медиків та юристів з пропозицією про виокремлення правових питань медицини в самостійну галузь права—медичне право. На думку Маракушева А.А., Чікіна С.Я. та Кузнєцова В.К. враховуючи важливість медичної етики та медичної деонтології, як особливої професійної категорії, а також виникнення гострих морально-етичних та юридичних питань в галузі медицини та медичних досліджень, особливо в трансплантації непарних органів, евтаназії та інших проблем, слід підтримати пропозицію вчених про створення спеціальної галузі права—медичного права3.

На думку Михайлова В.С., існує велика група міжнародно-правових норм, що регулює специфічну галузь міжнародних відносин,--відносини між суб’єктами міжнародного права з питань охорони здоров’я людей (як в мирний так і в воєнний час). Сукупність цих норм, на думку вченого, і складає міжнародне медичне право, яке є частиною, галуззю загального міжнародного права. Коло питань міжнародного медичного права, на думку вченого, надзвичайно широкий. Воно охоплює проблеми як мирного так і військового часу.

Деякі питання охорони здоров’я вже отримали конвенційне закріплення, в деяких випадках, доволі деталізоване (боротьба з особливо небезпечними хворобами, контроль над наркотичними речовинами). Разом з тим є проблеми, які отримали певні нормативні основи, сформульовані в статутах ООН та ВООЗ. Але поставлені в самій загальній формі; вони вимагають більш детальної та повної розробки конвенційного характеру. До них відносять такі багатопланові питання: охорона материнства та дитинства, контроль над якістю продуктів харчування, фармацевтичних препаратів, тощо»4.

В той же час, інший автор, Є.В. Гусева вважає, що право людини на здоров’я може розглядатись як частина галузі міжнародного права—захисту прав людини. Однак, зазначає автор, велика група норм, які врегульовують співробітництво держав в галузі охорони здоров’я та медицини, може бути віднесена до такої галузі міжнародного права, як міжнародне співробітництво по спеціальним питанням. В цей час, вказує Гусева Є.В., співробітництво в сфері міжнародної охорони здоров’я регулюється великою кількістю міжнародних конвенцій, багатосторонніх та двосторонніх угод. Ці норми можливо об’єднати , інтегрувати в одну цілісну правову спільноту, під якою розуміється міжнародне медичне право. Ствердження міжнародного медичного права як комплексної галузі міжнародного права—крок вперед в боротьбі за право людини, це дає більше можливостей для розвитку та наповнення конкретним змістом поняття одного з основних прав людини—права на здоров’я5.

В сфері міжнародного медичного права реалізуються як загальні принципи міжнародного права (мирне співіснування, невтручання у внутрішні справи суверенної держави, тощо) так і спеціалізовані , до числа яких В.С. Михайлов відніс наступні:

1.Право на здоров’я—одне з основних прав людини.

2.Досягнення будь-якої держави в сфері покращення охорони доров’я являють собою цінність для всіх держав та народів Землі.

3.Турбота про стан здоров’я населення в кожній державі лягає на уряди цих держав

4.Боротьба з розповсюдженням хвороб є обов’язком всіх держав в світі.

5.Неприпустимість здійснення будь-яких злочинних біологічних та медичних експериментів на людині.

6.Лікар має право та зобов’язаний зберігати медичну таємницю, яка має поважатись законом та окремими громадянами.

7.Здоров’я матері та дитини є фактором першоступеневої важливості.

Історія розвитку міжнародно-правових норм в сфері охорони здоров’я включає кілька етапів.

Першими правовими нормами, спрямованими на охорону здоров’я людей, були норми внутрішньодержавного права, пов’язаними з намаганнями поставити перепону на шляху розповсюдження епідемій інфекційних хвороб. Міжнародно-праові норми з’явились пізніше, їх виникнення стало об’єктивною необхідністю, оскільки окремі держави були не в змозі вести ефективну боротьбу проти епідемій. В ті часи найбільш поширеним заходом була ізоляція. Поступово в європейських країнах стали утворюватись спеціальні санітарні органи, наприклад. В 1348 році у Венеції було створено санітарну раду, в 1448 році перетворену на Санітарне бюро, в 1485 році вже з’явився постійний магістрат охорони здоров’я, який отримав в 1504 році право карати на смерть осіб, які порушували встановлені правила карантину. На початку 20-го сторіччя в 1903 році в Парижі пройшла міжнародна санітарна конференція, яка прийняла принципове рішення про створення Міжнародного бюро громадської гігієни, потім була утворена Організація охорони здоров’я Ліги націй6.

Вже на ранніх етапах розвитку національного права такі пам’ятки феодального законодавства, як Устав князя Володимира Святославовича (X-XIвіки) та Руська Правда (IX-XI) містили норми, що відносяться до лікарняної діяльності, які в цілому відповідала за змістом та рівнем сучсаним на той момент розробкам в галузі норм, які врегульовували надання медичної допоомги в інших країнах7.

Скчасне міжнародне право розвивається, ще Лукашук І.І. відмічав, що "…В міжнародному праві з’явились нові галузі, які відповідають його новим функціям"8.

 

2.Шляхи імплементації.

 

Основними шляхами імплементації норм міжнародного медичного права в національне законодавство можливо визначити наступні:

  • "Прямий"--через обов’язкові до виконання рішення Всесвітньої організації охорони здоров’я та Всесвітньої організації праці-організацій, повноправними членами яких є Україна;

  • Опосередкований-шляхом укладання та ратифікації міжнародних угод, які містять зобов’язання для країни в галузі забезпечення права на охорону здоров’я (Угода про надання медичної допомоги громадянам держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, 27 березня 1997 року-ратифікована із застереженнями 01.06.2000 року, Угода про співробітництво в галузі охорони здоров’я и медичних наук між Міністерством охорони здоров’я України та МОЗ Кітайської Народної Республіки, 31 жовтня 1992 року);

  • Доктринальний--через використання базових засадничих ідей та принципів, які розроблені або розробляються світовою спільнотою в галузі медичного права (Рекомендація № R(90)3 Комітету міністрів Ради Європи державам-учасникам відносно медичних дослідів на людині. 06 лютого 1990 року на 43-й нараді заступників міністрів);

  • Інституційний-через врахування напрацювань та рекомендацій міжнародних організацій в галузі медичного права, таких, як Всесвітня медична асоціація, Всесвітня Асоціація медичного права, тощо.

 

Таким чином, пропоную враховувати міжнародний досвід під час підготовки кожного нормативно-правового акту в галузі медичного права, для чого необхідно зробити наступне:

1.Організувати систематизацію норм міжнародного медичного права та переклад їх українською мовою.

2.Видати збірники норм міжнародного медичного права, які таким чином стануть доступними широким верствам професіоналів в галузі медичного права та простих громадян-кінцевих споживачів медичних послуг.

3.Організувати вивчення норм міжнародного медичного права, підготувавши та видавши підручники та змінивши відповідним чином навчальні програми в закладах юридичної освіти.

4.Делегувати українських фахівців в галузі медичного права до Всесвітніх асоціацій та організацій з міжнародного медичного права як представників країни-повноправного члена останніх.

 

1 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В.М.:2006, Издательство Элит, стор.3.

2 Михайлов В.С. История международного здравоохранительного права. Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1984. С.5,6.

3 Маракушев А.А., Чикин С.Я., Кузнецов В.К. Вопросы медицинского права//Здравоохранение Российской Федерации. 1978. № 2 С.14.

4 Медицинское право. Учебное пособие. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева Э.А., Шленева Е.В.М.:2006, Издательство Элит, стор.13-14.

5 Гусева Е.В. Международное медицинское право—комплексная отрасль международного права//В кн.: Актуальные вопросы советского права. Казань, 1985.

6 Фёдорова М.Ю. Медицинское право: Учеб.пособие для вузов.-М.:Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2003. Стор.21.

7 Колоколов Г.Р., Косолапова Н.В., Никульникова О.В., Основы медицинского права. Курс лекций: учебное пособие для вузов.-М.: Издательство «Экзамен», 2005, стор.16.

8 Лукашук И.И. Международное право.Общая часть: учеб. Для студентов юрид.фак. и вузов/Изд.3-е, перераб. и доп.-М.: Волтерс Клувер, 2007.-432 с. Том.1. Общая часть, стор. IV

Баришніков М.Р., адвокат, партнер

 
Актуальные проблемы банкротства банков
02.11.2011

Законодавець вирішує проблему застосування норм щодо банкрутства банків, відсилаючи до спеціальних норм Закону України "Про банки та банківську діяльність". Але він посилається на такі норми, які обмежено регулюють процедуру, залишаючи при цьому неможливим застосування загальних норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"...

Подробнее...
 


Контакты:

Киев          Тель-Авив

Последние обновления